Читать «Вибрані твори в двох томах. Том II» онлайн - страница 41

У вагончик Генріха Зайднера голосно постукали:

— Відчиняй!

Зайднер схопився з ліжка, спросоння не второпавши, що відбувається, хто і чому так гучно стукає серед глупої ночі?.. Підійшов до дверей.

— Хто там!

— Відчиняй! — увесь вагончик заходив ходором від ударів. Зайднер швидко відкинув засув і поточився назад від несподіванки. У вагончик увірвались чотири гестапівці з автоматами.

— Світло! — гаркнув один із них.

Тільки-но Зайднер повернув вимикач, як полетів у куток від удару величезного кулака.

— Стривайте! Стривайте! — закричав він, витираючи кров, що бризнула з рота і з носа. — Це якась помилка!

Але тут же одержав удар у живіт і задихнувся, скорчився на підлозі, хапаючи ротом повітря.

З-за перегородки вибігла напівроздягнена Марта, побачила Зайднера на підлозі, кинулась до нього.

— Пане Зайднер! Хто це? Що вони з вами роблять?

Але її, як ляльку, ухопив за одяг один з гестапівців і відкинув у куток. Мабуть, їх було попереджено, щоб не били Марту, бо вони тільки відтягали дівчину, коли вона знову кидалась захищати Зайднера.

Зайднера били двоє. А інші робили у вагончику справжній погром. Висували і кидали на підлогу шухляди, розкидали ліжко, прорізали подушку, поперекидали стільці. Вони щось шукали.

Зайднер уже не кричав і нічого не говорив, а тільки важко стогнав та кволо ворушив руками і ногами. Марта ще ніколи не бачила, щоб так били людину. Вона затуляла очі руками, боячись глянути на Зайднера, а коли відривала руки, то скрикувала, мов божевільна, і знову кидалася рятувати Зайднера.

Нарешті її викинули з вагончика. І тоді в неї промайнула думка побігти до пана Янчука. Може, хоч його послухають ці звірі та перестануть катувати беззахисну людину!..

Але пан Янчук у супроводі ще одного гестапівця уже й сам ішов до вагончика Зайднера.

Марта спершу злякалась, гадаючи, що зараз і пана Янчука битимуть так само, як пана Зайднера. Але його не били. Він ішов рівною ходою, одягнутий, як завжди, в чорний костюм.

За ним на якійсь відстані кралися Юра і Петя.

— Що вони роблять з ним, пане Янчук! — закричала Марта. Але він нічого не відповів, ніби й не помітив дівчини і не чув її розпачливого крику.

Марта підбігла до Юри і Петі, розкуйовджена, бліда, в подраній сорочці, не схожа на себе. З її губ зривалися безладні слова:

— Його б'ють… хижо… страшно…

— Кого б'ють? — не одразу зрозуміли хлопці.

— Пана Зайднера! За віщо вони його?.. Він же добрий!

— Пана Зайднера б'ють? — перепитав Юра, щось напружено думаючи, і раптом сказав: — Ясно. Це Кріт на нього доніс. Ходімо туди.

Вони не насмілились підійти до дверей вагончика, а принишкли біля протилежної стінки, притулили вуха, затамували подих, їм не видно було, що робиться всередині, але розмову вони чули добре.

— Лини на нього води, — пробасив котрийсь із гестапівців, і Марта впізнала його, шепнула:

— Це той здоровий… що найдужче бив.

Почулося булькання води з графина. Потім — стогін, протяжний і важкий.

— Садови його на стілець. До столу, щоб не впав.

Чути було, як волочаться ноги Зайднера по підлозі. Посунувся стілець. Гестапівці ніяк не могли всадовити понівечену, напівживу людину.