Читать «Вибрані твори в двох томах. Том II» онлайн - страница 2
Дмитро Ткач
Зненацька за дверима стайні почулося якесь невиразне шарудіння. Ніби хтось вовтузився, кректав. Далі Юра цілком ясно вловив тонкий короткий виляск шамбер'єра (довгий батіг, яким користуються циркові дресирувальники), удар і двоїстий, ніби він виривався із двох горлянок водночас, — голос Владислава Янчука:
— Ах ти ж, мокриця! То ти ще й перечити смієш!
І знову — різкий посвист та удар батога.
Юра здивувався. Мокриця?.. Ні, такої коняки у Янчука не було. Були Красень, Ікар, Блискавка, Юпітер, а Мокриці не було. То кого ж він б'є? І на кого кричить?
І раптом Юра почув уривчастий, приглушений плач і схлипування. Дослухався, тамуючи схвильоване биття серця.
Сумніву не було: хтось плакав, стримуючись, але тяжко, надривно.
Юра, не роздумуючи, наліг плечем на двері, з гуркотом відчинив їх.
В кутку на купі сіна, зігнувшись, сидів наїзник Петя. Затуливши обличчя руками, він зацькованим звірям дивився на свого батька. В переляканих, повних сліз очах — ненависть. А над ним заніс довгого, складеного удвоє батога Владислав Янчук — високий, товстий. Мабуть, він саме намірявся ще раз ударити Петю, рот його був перекошений від люті, хижо стирчали два верхні зуби, схожі на ікла звіра.
Блимнувши на Юру вицвілими очима, Янчук опустив руку і загрозливо ступив до дверей.
— Тобі чого треба?
Юра мимоволі позадкував. Але тут же сміливо глянув прямо в білі Янчукові очі.
— Навіщо Петю б'єте?
— А тобі що?.. Чого ти пхаєш свого носа, куди тебе не просять?.. Ану, згинь! Швидко!..
— Не згину. І Петю бити не дам.
Владислав Янчук, як курка, схилив голову набік, звузив очі і здивовано запитав:
— Як же це ти не даси, скажи на милість?
— Кричатиму. Людей покличу. Або вдарю вас чим-небудь, — не задумуючись, сказав Юра.
Він стояв навпроти високого, череватого Янчука, як мишеня навпроти гори. Щоки у нього зблідли.
Петя сидів принишклий і мовчазний. Він уже не плакав, навіть не схлипував, а тільки дивився на обох нерухомими, схожими на достиглий терен у росі очима.
А Владислав Янчук, може, вперше в житті, не знав, що йому робити. Він нервово пожував нижню губу, придавив Юру до землі важким поглядом, потім повернув голову на товстій червоній шиї до Петі і горлонув:
— А Юпітера краще почисть, крокодиле!
Хряпнувши дверима, він швидко пішов до своєї гримувальної.
Якийсь час у стайні було тихо. Тільки пирхали та хрумтіли сіно глад&і, годовані коні. Вони повертали до хлопців свої красиві голови, дивилися на них розумними фіолетовими очима.
Тишу порушив Юра.
— За що тебе батько б'є?
— А він і не батько мені зовсім, — озвався Петя, тручи рукою плече. Видно, батіг залишив у нього на спині дошкульний слід.
— А хто ж?.. — здивувався Юра.
Хоч обох їх він уперше побачив лише тоді, як прийшов у пересувний цирк «Шапіто», але вже звик думати, що Петя — син керівника групи наїзників Янчука. Вони й живуть удвох. І разом часто бувають. Тому Юра ще раз запитав: