Читать «Вибрані твори в двох томах. Том II» онлайн - страница 15
Дмитро Ткач
І, нарешті, останнє. Хай ті два німці і поглумилися з нього (що візьмеш з п'яних!), та зате вони дали йому добру пораду — стати хазяїном циркової групи! І він, Владислав Янчук, стане ним, обов'язково стане! Поки що у нього в руках лише ці два хлопчиська. Але й це добре для початку. А далі… Та що й казати, тепер він не залежатиме від якоїсь там профспілки, від дирекції, від громадської думки. Ні, тепер він буде сам собі хазяїн. Тут діє приватна ініціатива, і він виявить її на повну силу!
Так тішив себе Владислав Янчук райдужними думками і надіями. Йшов і вів хлопців далі на захід. Дорогою він, де тільки міг, збирав німецькі газети, читав хлопцям, що гітлерівські війська вже захопили Дніпропетровськ і Харків, показував хвалькуваті німецькі фотографії.
Стояла немилосердна спека. Сонце застряло в зеніті високого і ніби вицвілого неба. Дорога під ногами лежала курна й гаряча. Трава поникла, мов нежива. Не ворушилося жодне стебельце.
Всім трьом страшенно хотілося їсти. Вони так і втекли з села, не кинувши в рот і крихти хліба. А ще дужче їх катувала спрага. Хоч би ковточок води! Та де її візьмеш у цьому випаленому сонцем і пожежами війни степу?.. А села попереду не видно. Тільки марево гойдається і тане на видноколі. Мертва, пустельна лежить земля…
Нарешті щось забовваніло вдалині. Ще трохи зусиль, і стало видно, що то — дерева. А серед них і хати забіліли. Хлопці підбадьорились, пішли швидше. Не може ж бути, щоб тут вони не напилися досхочу та не дістали чогось поїсти!
А дужче за них підбадьорився Владислав Янчук. Заговорив до Юри і Петі:
— Тепер у всьому слухайте мене, якщо хочете бути живими та цілими. І що б я кому не казав, підтакуйте. Або краще мовчіть. Зватимете ви мене тепер: пан Янчук. Зрозуміли, підсвинки?
Хлопці одночасно звели на нього запитливі очі.
— Так то ж вас німці так звали, — сказав Юра, — а ми ж не німці.
— Якщо звали, значить так треба, — суворішим тоном пояснив Янчук. — Це вам не Радянська влада. Тут всі зовуть одне одного «паном». Зрозуміли, борсуки?
— Зрозуміли, — озвалися хлопці.
— Треба додавати «пане Янчук». Сказав уже вам раз! Бо доведеться нагадувати іншим способом!..
— Пане Янчук… — промимрив невиразно Петя, згадавши ті «способи», якими Кріт неодноразово користувався раніше.
А Юра промовчав. Він думав про те, що Кріт усе бреше і навмисне лякає їх, що ось, може, навіть у цьому селі трапиться щось таке, що їх повернуть назад, і тоді він знайде татка і маму, розкаже їм, як Кріт знущався над ним і Петею, як змушував називати себе «паном Янчуком».
«Пан Янчук… пан Янчук! — злою втіхою наповнювалося Юрине серце. — Не пан Янчук, а пан Кріт — ось хто ти такий!»
Йому навіть закортіло відстати трохи, щоб шепнути Петі, як він по-новому назвав Крота.
Але Янчук штовхнув Юру межи плечі:
— Не відставати! В селі відпочинемо, а потім, може, й виступимо. Щось заробимо. Чуєте, гультіпаки? Нам тепер багато грошей треба.