Читать «Вибрані твори в двох томах. Том II» онлайн - страница 13

— Ти роби! — заревів Петі в обличчя Янчук, вишкіривши великі передні зуби.

Діватися було нікуди. Петя підійшов до стіни, щоб більше було вільного місця, зробив півсальто і ляскач. Вийшла коротенька, але ефектна спортивна комбінація.

— Го-го-го!.. — заіржали фашисти від задоволення. — Корош акробат!.. Іще акробат!..

— Роби ще, дикобразе! — наказував Янчук.

Петя виконував не дуже складні номери, боячись, щоб німці не почали стріляти: фашисти були добре-таки напідпитку.

— Цвай хлопшик робить акробат!.. Обидва… цвай! — наказав п'яніший і, мабуть, старший чином.

— Робіть обидва, — повторив Владислав Янчук. — Коліно? Хіба тобі ніколи не доводилось працювати з розбитим коліном?.. Ану, швидко, крокодили!.. Давай, давай! — Він витяг Юру з кутка і, як цуценя, кинув посеред хати.

Юра заплакав. З тої хвилини, як у цирку оголосили, що почалась війна, він ніяк не міг прийти до тями, хоч би до якоїсь рівноваги. Йому здавалось, що все те, що відбувається, — якийсь страшний, химерний сон, і коли він, Юра, прокинеться, то все буде, як і раніше. Він опиниться біля татка і мами, які так його люблять, і всі разом вони знову тренуватимуться, виступатимуть у красивому цирку перед вдячними глядачами, а вран ці він радісно бігтиме в школу…

Але ж ні, це — не сон. Ось незнайомі озброєні люди змушують його з хворою ногою робити акробатичні вправи. А ось з ними за одне й Владислав Янчук, який чомусь одержав право знущатись над іншими і робити що завгодно.

— Давай! Давай! — аж пінився Янчук. — Бо я навчу тебе, як слухати!.. Витри сльози, чуєш? Алей! Ап!..

— Навіщо ви дитя мучите? — тихо озвалась господиня. Досі вона мовчки стояла біля печі і скорботними очима стежила за тим, що відбувається в її хаті.

— Хлопці мої! — огризнувся Янчук. — Моя над ними влада, і вони повинні мене слухати!..

— А може, спробуємо, Юро? — шепнув Петя. — Давай спробуємо, бо ти ж бачиш.

Наче теплим легеньким вітерцем повіяло на Юру від тих співчутливих слів. Зараз він збере всі свої сили, зробить що-небудь. Аби тільки не накликати біду на Петю і на себе.

— Спробуємо, — хитнув Юра головою.

Але, зробивши перший же курбет, хлопчик скрикнув від нестерпного болю і покотився по підлозі, тримаючись за ногу.

Жінка плакала, витираючи сльози кінчиком хустки. Її чоловік мовчки дивився перед себе суворими очима. А фашисти реготали, дивлячись, як Юра качається по підлозі з хворою ногою і стогне.

— Давай ти робить акробат! — старший німець ткнув Янчука пальцем у великий живіт.

Янчук сторопів, повів навколо себе розгубленими очима.

— Ти… Ти… — вимахував автоматом фашист. — Ду унд кнабен… хлопшик!

Переляканий Янчук втупився в німців благальними очима:

— Я не вмію. Так би мовити, комплекція… вік… — губи йому скривилися в болісну посмішку. — Я не акробат, я є керівник групи наїзників…

— Пан Яншук буде сьогодні акробат! — твердо промовив німець, переставши реготати. — Я хочу бачити пана Яншука акробатом. Ну, швидше! — крикнув він точнісінько так, як хвилину тому Янчук кричав на хлопців.

Владислав Янчук, тремтячи всім своїм опасистим тілом, став на коліна, потім на руки і підставив свою широку гладку спину Петі: