Читать «Паперовий звіринець» онлайн - страница 5

Іноді, коли я приходив зі школи і бачив її крихітну фігурку, що заклопотано пурхала по кухні, співаючи про себе пісню китайською, мені було важко повірити, що саме вона народила мене. У нас не було нічого спільного. Вона так само могла бути і з Місяця. Я простував у свою кімнату, де міг продовжити суто американську гонитву за щастям.

#

Ми з татом стояли по обидва боки від мами, що лежала на лікарняному ліжку. Їй не було і сорока, але виглядала вона значно старшою.

Роками вона відмовлялася звернутися до лікаря,  казала, що її біль – то пусте. На той час, коли вона потрапила таки в лікарню, рак уже поширився настільки, що оперувати не було сенсу.

Думками я був не в палаті. У розпалі була пора, коли потенційні роботодавці приїздять у коледж, тож думки мої були про резюме, академічні довідки і стратегічно складений графік співбесід. Я обмірковував як би так збрехати вербувальникам компаній, щоб ті захотіли мене купити. Я розумів, що думати про це, коли помирає мати, жахливо. Проте усвідомлення цього не могло змінити мого відношення.

Вона була притомна. Тато обома руками тримав її ліву руку. Він нахилився, щоб поцілувати її чоло. Він здавався таким слабким і старим, що я злякався. Я усвідомив, що знаю про нього не набагато більше, ніж про маму.

Мама посміхнулася йому.

- Все гаразд.

Вона повернулася до мене, продовжуючи посміхатися.

- Я знаю, тобі треба повертатися в школу.

Голос її був дуже слабким, ледь чутним за гудінням апаратів, що були до неї під’єднані.

- Йди. Не хвилюйся через мене. Нічого страшного. Тільки вчись добре.

Я торкнувся її руки, бо думав, що так треба. Я відчув полегшення. Політ назад і веселе каліфорнійське сонце вже заповнили мої думки.

Вона щось прошепотіла тату. Він кивнув і вийшов з кімнати.

- Джек, якщо, - вона зайшлася у приступі кашлю і якийсь час не могла промовити ні слова. – Якщо мене не стане, не засмучуйся понад міру, не шкодь здоров’ю. Зосередься на своєму житті. Тільки збережи ту коробку з горища і кожного року, на Ціньмінь, виймай її і згадуй мене. Я завжди буду з тобою.

Ціньмінь - це китайське свято пам’яті померлих. Коли я був малим, мама на Ціньмінь писала листа своїм померлим батькам, в якому розповідала їм хороші новини зі свого життя в Америці за рік, що минув. Вона читала мені його вголос і, якщо я мав що додати, дописувала це теж. Тоді вона робила з листа паперового журавлика і випускала його в бік заходу сонця. Потім ми дивилися, як журавлик, махаючи хрусткими крилами, починав свою довгу подорож на захід, в бік Тихого океану, в Китай, до могил маминої рідні.

Востаннє я робив це з нею багато років тому.

- Я не розбираюся у китайському календарі, - сказав я. – Просто відпочивай, мамо.

- Збережи коробку і зазирай туди час від часу. Просто відкривай, - вона знову почала кашляти.

- Все гаразд, мамо. – Я  незграбно погладив її руку.

- Haizi, mama ai ni, -  Вона знову зайшлася кашлем. В пам’яті сплила картина: мама каже ai і кладе руку на серце.