Читать «Невидимий риф» онлайн - страница 64

Загорський падав щораз нижче. Сили залишали його. Раптом він стрепенувся. До нього мчали два лискучі тіла, вкриті сріблястою лускою. Це були не підводні човни й не катери — тіла скидалися на якісь кола аеродинамічної форми. Вони не пливли, ні, — просто линули над водою, мов велетенські альбатроси, безшумно, не залишаючи за собою довгих хвостів пінявої води.

Лискучі тіла швидко наближалися. Море блищало вже майже під ногами в Загорського. Загорський напружив останні сили, озирнувся навсібіч, але ні вертольота, ні Хаміда, ані Жорлінга не було ніде — він бачив перед собою тільки дивні машини, що рухалися над поверхнею моря… Потім усе кудись зникло…

ВУЗОЛ ЗАГАДКИ РОЗВ'ЯЗУЄТЬСЯ

… Молочно-біла імла розвіялась, і звідкись почало точитися сліпуче, яскраве світло. У вухах відлунювалися звуки гучних частих ударів. Вони зливалися з ревінням прибою, свистом вітру, словами незнайомої мови; пекуче дихання обпалювало Загорському обличчя. Раптом усе вкрилося густим димом, а в тому диму засновигали темні постаті. Гучні удари й гуркіт прибою вщухли. Загорський знову відчув себе таким легким, невагомим, як тоді в захмарній колисці. Незнайомі вигуки стихли, віддалилися, і тепер кожен звук сприймався, мов луна.

Та за мить знову заревів прибій, засвистів шпаркий вітер, посилився гомін голосів, і серед страшенного шуму чийсь знайомий голос пошепки повторював:

— Професоре! Ви чуєте мене? Ви чуєте мене, сер? Це я, Хамід! Ви чуєте мене, професоре?

Звідки долинає цей незнайомий голос? Хто такий Хамід? Здається, Загорський уже колись чув це ім'я! Все переплуталось, нитки пам'яті губилися в сліпучому світлі, рвалися від ударів барабана, від ревіння прибою. Невже все це було уві сні? А чий то голос гукає його? Хто такий Хамід? Кого він кличе? А що означає цей туман, це мерехтливе сяйво, ці тіні, що танцюють навколо нього?

— 32°47′ і 76°24′!

Це вже професор Теодор Загорський почув цілком розбірливо. Цифри промайнули в його потьмареній свідомості й перегукнулися з такими самими числами, що закарбувалися йому в пам'яті. Загорський стрепенувся. В голові йому наче трохи прояснилося.

Вертоліт дзижчав, мов жук. Провалюючись у хмарах диму, Загорський спускався на парашуті, мружачи очі. Внизу блищав океан. Аж раптом почала тонути людина. Професор наближався до неї, бачив її червоний каучуковий круг. Але людина була не сама. Виднілася ще одна постать, яка боролася з трикутним полотном; чувся гуркіт моторів.

Дум, дум-дум! Дум, дум-дум! — вистукував барабан якийсь незвичайний ритм.

— Ви мене чуєте, сер? — знову прошепотів голос. — Прокиньтеся, сер!

Загорський відчув чиєсь гаряче дихання. Хтось торкнувся його обличчя. І ось в молочно-білій імлі знову закружляли тіні. Зненацька виплив корабель. На капітанському містку стоїть, розставивши ноги, кремезна широкоплеча людина, неголена, з бакенбардами й дужими ведмежими руками. Вона похмуро вдивляється в море, кусаючи мундштук люльки, й випускає носом дим.