Читать «Варіант №1. На альпійській верховині» онлайн - страница 5

Так, надто ти прозорий, любий. Сумніваюсь, щоб ти знав стількох військових. Певно, ігумен наказав тобі провести це маленьке розслідування. Або хтось інший, але обов'язково офіцер чи зв'язаний з офіцерами.

Про всяк випадок я сказав собі: «Стоп, Hace! Не забувай своє перше правило: не захоплюйся думкою, що ти найрозумніший!»

Хоча все цього дня свідчило, що й не найдурніший.

За обідом бородань знову розпитував мене про те-се, життя на селі, моїх батьків, старшого лейтенанта з пивниці. Казав, що приходили з міліції, мене шукали. Був і завгосп нашого кооперативу, плакався, що нема кому відігнати в село машину з буковими дошками.

Їм відповіли, що в монастирі не можуть переховуватись люди, переслідувані владою.

Увечері прийшов ігумен. Заспокоював мене, казав, що все минеться і нема чого спопеляти душу, а треба піти в міліцію і прийняти заслужене покарання з думкою, що власті виявляють поблажливість до витівок молодих людей.

А я торочив своє — хай мене увечері випустять, а я легко знайду, де перебути.

Він заявив, що зараз не випустять. Навколо патрулі, мене одразу спіймають, постраждає монастир, а вони не хочуть ні переховувати таких, як я, ані передавати в руки світського суду.

Виявилось, що в ігумена також були знайомі офіцери з військового училища. Одного з них він поважав за те, що не побоявся сперечатися із заступником командира по політичній роботі.

Згодом він привів до мене кремезного монаха. Судячи з постави, це було вище начальство, але його риси не збігалися з одержаним раніше портретом владики. Коли він пройшов у келію, його хода виявилась надто вже чіткою.

Перші його слова збільшили цей сумнів — вони були ясні, уривчасті. І, головне, мовлені якось притишено, неначе монах цей боявся, аби не виказувати звички говорити голосно, щоб його не почули в сусідній келії. Отже — невідоме начальство…

Ігумен сказав, що отець Никодим закінчив медінститут, щойно повернувся з Софії, де був у справах. Якщо я потребую медичної допомоги, він до моїх послуг. Я подякував. Мені вже краще. Знову запевнив його, що не хочу більше завдавати їм клопоту.

Мова зайшла про знайомих ігумена з військового училища, про мої поневіряння.

Отець Никодим мовчав. Зрештою проказав, що і в нього є знайомий, який сидить у тюрмі. Його знайомий був у тому ж сьомому відділенні, і я не зустрічався з ним.

Вони вийшли. Мені принесли вечерю. Потім я вийшов у туалет. Світла не вмикав. Якщо це помітять і запитають, чого це я сиджу в темряві, легко виправдатись — не знайшов вимикача.

Віконце — заґратоване буковими планками — дивилося в ліс. Я запалив сірник і тримав його перед своїм обличчям доти, аж поки не обпік пальці.

Знадвору скрикнув наляканий птах.

Я кинув записку, яку перед тим написав у келії, не вдаючись до шифру:

«Здається, натрапив на велику рибу. Може, і помиляюсь, але мені здається — великою. Отець Никодим, коли це його справжнє ім'я. Ясно одне: постава — військова, голос — командирський, друзі — вигнані з військового училища офіцери, деякі в тюрмі.

Друже, грою не передбачалася така жорстока бійка. Усе виглядало б природно і без твоїх звірячих ударів. А співачка нічого собі, і, коли я десь не віддам богові душу, я знайду її, щоб заплатити за біль і муку. Заздрощі не дозволяють просити тебе поцілувати їй принаймні руку».