Читать «Варіант №1. На альпійській верховині» онлайн - страница 4

— Ох, отче, поблажливість, та не до всіх. Я шість місяців просидів у софійській в'язниці тільки за те, що дав ляпаса одному сільському діячеві, який забув, звідки вийшов. Цього разу зчепився з якимось лейтенантом, бо не терплю їхнє офіцерство. Як тільки мене спіймають, зразу посадять. А з мене досить, інакше збожеволію!

І розповів йому про свої поневіряння.

Закінчив військове училище 1945 року. Слава богові, після Дев'ятого вересня мене не виключили. Присвоїли звання лейтенанта, чи в ті часи підпоручика, й направили в Єлхово. Там служив близько двох років, і мене звільнили, бо якось на зборах я посперечався із заступником командира по політичній роботі. Хотів створити серед солдатів земсівський осередок, а той не дозволив, назвав мене небезпечним елементом. Я в боргу не лишився.

Вступив до університету на електроінженерний факультет. З четвертого курсу мене вигнали за виступ на передвиборних зборах. Повернувся до села й став шофером. Потім — тюрма. Мій батько має середню освіту, але йому не дають роботи через те, що він очолював опозиційну групу.

— Та-ак, — протягнув ігумен. — Цієї ночі краще було б ні про що не говорити. Відпочиньте два-три дні, а тоді вирішуйте, що вам на краще.

— Дякую за доброту, отче. Тільки до завтрашнього вечора, більше я не набридатиму вам.

— Чому ж тільки до завтрашнього вечора? Ви потребуєте допомоги, а божа воля велить нам опікуватися такими. Поки ви під цим дахом, будьте спокійні, а коли вийдете — робіть, як вам сумління скаже.

Я залишився наодинці, але мене весь час не полишало відчуття, що я не сам. Мені здавалося, що я вловлюю чиєсь дихання під дверима.

Прокинувся на світанку. Увійшов той, з кучерявою бородою.

— А, вам уже краще!

— Так, отче. Чи не можна вийти в туалет?

— Ходіть зі мною.

Мені необхідно було обдивитися цей найскромніший закуток у божому храмі…

Потім добре умився холодною водою з глиняного глека й повернувся до келії. Мені вже принесли хліб і бринзу. Раціон христових слуг, здається, незавидний…

Чернець дивився на мене, наче батько, який радіє одужанню свого сина, і говорив:

— Видно, вам здорово перепало. В мене були родичі біля військового училища, я часто ходив до них і там зустрічався з кадетами і юнкерами. Хтозна, може, і вас десь бачив. Я навіть знав деяких офіцерів.

Він назвав одного майора. Я підвів голову й сказав, що він був моїм батальйонним командиром. Той назвав двох капітанів. Я пояснив, що це мої викладачі.

— Ти диви, може вийти, що й ми знайомі.

— Нічого дивного, — відказав я.

— А в тюрмі важко було?

— Для багатьох так, але я відбувся легко, бо дістав невеликий строк і працював на городі й у столярні.

— Родич одних моїх знайомих у тюрмі. Його звуть, здається, Валентин Александров.

— Полковник Александров. Я бачив його, тільки він у сьомому відділенні з особливим режимом.

— А ще родич друзів мого брата також сидить. Єзекієв звуть його.

— Так, мені здається, він був підполковником.

— Доля, — зітхнув чернець і вийшов, переповнений співчуттям до людських страждань.