Читать «Варіант №1. На альпійській верховині» онлайн - страница 24

Ми зупинилися перед залізними воротами. Якийсь молодик спритно відчинив їх і застиг, наче статуя. Це був не турок, а от чи американець — цього сказати не можу… Дорога звивалася між двома шерегами кипарисів. їм було не менше тридцяти років. Крізь скло я побачив парадний вхід до вілли, широкі сходи, великі двері з колонами обабіч.

Ще не вийшли з машини, як обидві стулки дверей парадного входу відчинилися одночасно — певно, автоматично. А мої очі прикувало до себе щось зовсім несподіване.

У глибині холу, над сходами на другий поверх, висіла величезна картина — «В штики». Я дивився на болгарина — як говорили колись — у його сублімаційну мить.

Ясно, що це не оригінал Ярослава Вешина, але все-таки копія найвиразнішої картини про дух болгарина. І цей твір тут, в американському розвідувальному й диверсійному центрі!..

Напередодні Дев'ятого вересня безліч її репродукцій зустрічалося по календарях і газетах відставних підофіцерів та офіцерів. Дехто з комуністів говорив, що це шовіністична пропаганда. А от батько Наска Розвідника був іншої думки. Пригадую, він зняв ікони в їхній кімнаті, і, коли жінка розплакалася через таку неповагу до божої матері, старий заспокоїв:

— Не скигли! Ось оцей болгарин з багнетом і рушницею наш бог, йому молись. Він тримав у руках молот, тримав серп, а тепер от узявся за зброю і нею робить свою справу, як і плугом.

Батька Насчиного розстріляли над Дунаєм. Його слова підбадьорювали Розвідника, коли він ішов на фронт:

— Завжди пам'ятай, сину мій, приклад болгарського солдата — тільки в штики!

Дивлячись на картину й думаючи про людей з нашого Брегового, я почув голос Кларка:

— Це твір одного вашого співвітчизника. Наскільки я розумію, він відтворює те, що ви вважаєте національною рисою болгарина. Автор копії — дилетант у мистецтві, але був цікавою людиною, колишній офіцер. Він загинув як патріот, і ми вирішили, що кращою йому пам'яттю буде повісити картину на цьому місці.

Нічого в цьому поганого. Дивно тільки, що один з утікачів із Болгарії малював саме «болгарина з багнетом».

Перед нами стояв мужчина років сорока, чемно всміхаючись. Хоч був він у цивільному, все виказувало в ньому військового — й уклін, і руки вздовж стегон, і те, як стояли ноги. Потиснув руку Кларкові, потиснув і мені.

Кларк відрекомендував його:

— Пан Кемпбел, безпосередній начальник цього дому. За моєї відсутності звертатися тільки до нього. Про інше ми вже говорили. До побачення, панове.

Людей не видно було й не чути. Важко припустити., що цей замок нежилий. Я вловив запах мастила для зброї та запах кухні. Десь праворуч протяжно заскрипіли двері. Там люди шаруділи, наче миші. З верхнього поверху долинув дзвінкий жіночий сміх, неначе по сходах покотилися горіхи.

Мешканці тут обох статей. Чудово, у вовчій пащі мені не буде нудно…