Читать «Варіант №1. На альпійській верховині» онлайн - страница 19

Що й як вона його питала, не знаю, але чув суперечку. Вона вийшла й з докором сказала:

— Давай вези. Але, слухай, не викинь якогось коника.

— Які там коники!

— Знаю я вас! Ви, емігранти, всі однакові… І, дивись, не продешеви, бо інакше…

Я повернувся в обід. Жінка бая Спиро вийшла до воріт. Оддав їй ліри. їх вийшло більше, ніж вона сподівалась. Дивилася на них, дивилась на мене й бурмотіла:

— Я зразу, як тільки побачила тебе, зрозуміла, що ти чесний… Шахраїв видно… — і швиденько подалася до чоловіка.

Невдовзі вона сказала, що були викликали лікаря, їхнього знайомого, але той не прийшов. Певно, й він загордився, а наче ж приятель. Якби було кому його привезти — так нікому ж! Можуть послати дочку, але лячно пускати дівчину одну в місто.

— Якщо дозволиш, хазяйко, я привезу його.

— Ну, як можеш… Хай Цена їде з тобою, вона покаже, де живе лікар.

У бая Спиро був «мерседес» перших повоєнних років, але добре збережений, як у дбайливого господаря. А Цена щойно закінчила якийсь інститут. Чорноока болгарка, струнка, як і її мати, з батьківським високим і широким чолом, трохи кирпатим носом.

Я помітив, що вона з перших днів придивлялася до мене з великою цікавістю, і я міг би поставитись до неї так, що вона добром би згадувала мене, але сказав собі, що тут я батрак, і не з тих, яких описували Влайков і Єлін Пелін. Вона ж накликала лихо на свою голову.

— Ти і в Болгарії був такий же серйозний, Анастасе?

— Такий.

— Ну, а як тебе там називали дівчата?

— Як і всі інші — Анастасом.

— Гей, нема чого скромничати. Мама казали, що Анастаса кличуть Наско.

— Так, дехто звав мене Наско.

— Дехто? Хтозна, скількох дівчат ти окрутив. Ще з першого дня я помітила, якими очима ти дивишся на дівчат.

Я мовчав, а вона допитувалася:

— Ну, скажи, скількох із розуму звів?

Багато чи мало, думав я, то моя справа, а от Цени серед них не буде.

— Дівчино, не чіпляйся, бо хазяйці скажу!

— Ха, мама — хазяйка! Вона ніколи не тримається як господиня.

— А батько?

— Татко суворий, але тільки з тими, хто ледарює. І не любить, коли його називають «хазяїн». Воліє, щоб болгари звали його «бай Спиро».

Привезли лікаря — дрібного, косоокого й кривобокого старого, чий дід років сто тому переселився з Враци до Цареграда.

На зворотній дорозі Цена була слухняною пансіонеркою, до того ж — пихатою дочкою багатія, і шофер мусив її везти, куди вона накаже.

Наступного ранку я знову повіз городину на базар і продав її по найвищій ціні, а ще через два дні бай Спиро повів мене до своїх клієнтів й усім приказував:

— Ось, дивися добре на цього парубка. Завжди, коли прийде до тебе, поводься з ним, як зі мною.

Якось, коли я вже розвантажив на базарі машину й збирався додому, до мене підійшов якийсь жебрак.

— Слухай, а ти не болгарин? — запитав він.

— Болгарин.

— Ти диви — земляк! А я ось тиняюсь, мов пес, і ні з ким словом перемовитись.

Він розповідав про свої злигодні, а я дивився на нього і ніяк не міг пригадати, де бачив його. В його профілі, приплюснутому носі, випнутій верхній щелепі й опуклому лобі було щось дуже знайоме.

Наступного дня він знову перестрів мене так само радісно і знову став жалітися на життя, лякливо озираючись.