Читать «Варіант №1. На альпійській верховині» онлайн - страница 133

Десь через півтори години батько повернувся. Знову почав допитуватись, за чиїм наказом я розшукувала його. Я мовчала. Мовчала й увечері, коли він прийшов п'яний. Мовчала й наступного ранку. Тоді він ухопив мене за плечі, трусонув і закричав просто в обличчя:

— Говори!

— Або вбий мене і тоді вже напевно не почуєш ні слова, або відпусти.

— Відпущу тільки тоді, коли скажеш, хто й навіщо доручив шукати мене.

Я підвелась у ліжку і, гнівно дивлячись йому у вічі, сказала:

— Татку… відколи я тут, я вперше звертаюся так до тебе… Татку, я ж твоя дочка. Мама казала, що ти радів моєму народженню, бо я схожа на тебе. Отже, якщо не щось інше, то частку твоєї упертості я успадкувала, і тому марно тримати мене під ключем.

— Ти вовченя, вовченя, навчене комуністами!

Він вийшов і повернувся тільки пізно вночі. Найперше перевірив на кухні, чи щось з'їла. А я ні до чого не доторкнулась — може, вже другий день. Татко жбурнув тарілки на підлогу й увірвався до мене.

— Голодовка, га?

Ступнув до ліжка — величезний, згорблений, неповороткий, з довжелезними руками. Я злякалась і притулилась до стіни. Він хитнувся, але не вдарив — упав на коліна…

— Не бійся, ще зрозумієш, я не такий, як ти думаєш. Зараз я трохи підпив і можу щось наплутати, але ти розумна й розсудиш. Ти розумніша за всіх жінок, яких я знав у цьому місті! Тому я хочу, щоб ти залишилась, бо життя моє порожнє, навколо мене пустка і немає людини, яка сказала б мені добре слово. Я не допитуватиму тебе більше, тільки ще раз прошу — поживи тут трохи, запишись в університет, не поспішай додому. Залишся зі мною, Николинко! Залишся, бо я збожеволію без рідної душі й накладу на себе руки. Я вже в такому віці, коли страшно жити самому. Як подумаю ввечері, що треба повертатися додому, волосся стає дибки. Чекала б мене там близька людина, своя кров… Я зібрав дещицю грошей — твої будуть…

Йому перехоплювало дихання, і я намагалась говорити якомога твердіше:

— Я не залишусь, татку. Краще ти повертайся до Болгарії, щоб жити разом з нами.

Він випростався й підвищив голос:

— Повернутись, щоб застрелили чи кинули за грати? Ніколи!

І вийшов. Я чула, як рипнули стулки бара.

Опівночі він був п'яний, як чіп. Ледве вмостився на дивані в передпокої.

Я боялася, щоб він не прокинувся, але все ж устала, вийняла з його кишені ключі й босоніж вийшла.

— Ти не помітила якихось змін у батькові?

— Нічого особливого.

— Може, він відпустив собі вуса?

— Ні, він ніколи не носив вусів. Я записала назву вулиці й номер будинку. І чималенько поблукала, поки знайшла вас… Оце і все.

Усе було для неї, але далеко не все, що потрібно було знати мені.

Я наважився на один не дуже обережний хід. Подумав, що коли нічого не виграю, то принаймні нічого й не втрачу. О ранковій порі, коли люди йдуть на роботу, увійшов в одне маленьке кафе. Щоб виправдати своє досить тривале сидіння, спожив значно більше кави, ніж звичайно за сніданком.