Читать «Покоління джинс. Втекти з СРСР» онлайн - страница 43

— Так він що, хіба нічого не знав? Тому я й кажу тобі, брате, — потрібна ваша допомога. Ми ж з одного району, я ж піду туди, у мене діти ростуть…

— Той чернець ніякого стосунку не має, я вам нічим не допоможу.

— Ти собі допоможи, брате, хто тебе просить нам допомагати.

— Я піду.

– Іди, брате, і подумай, я тут, і у всьому тобі допоможу, ми близькі, і це зобов’язує мене. Раптом знадобиться що-небудь — не соромся.

— Що мені може знадобитись?

— Хто знає, всі ми люди і якісь турботи, думки, біль — маєш тисячу речей, про які треба думати. Я так втомлююсь іноді, що якщо чим-небудь собі не допоможу, важко мені дуже, тут робота, там — сім’я, тисячі проблем і причин для хвилювання. Хтось може назвати мене наркоманом, але інколи без цього не виходить, брате.

— Мені нічого не потрібно.

— Знаю, брате, просто ваш лікар сказав, що у тебе якісь болі, то думав організувати для тебе щось на кшталт знеболювального.

— Мені нічого не потрібно.

— Як хочеш, брате, я тобі, як близька людина це кажу.

— Мені нічого не потрібно.

Паата підвівся і посміхнувся слідчому, який викликав охорону. Коли його виводили з кімнати, слідчий знову щось казав йому, однак Паата більше не слухав, думаючи про біль, що дошкуляв. Його турбував якийсь дивний біль після вчорашньої вечері, якщо можна було назвати вечерею те, чим їх годували. Та Паата думав про інше. Про те, звідки слідчий дізнався про його біль, якщо він нічого нікому не казав.

Повернувшись до камери, він вирішив дійсно попросити лікаря, який, звісно, не мав нічого знеболювального, а тим більше проти цього болю…

Коли Гега дізнався, що його знову вестимуть на допит, він так радісно готувався, що супроводжуючий був щиро здивований. А коридором ішов так швидко, що супроводжуючий кілька разів зробив зауваження, але Гега думав лише про ту стіну перед входом до кабінету слідчого, де бажав побачити відповідь Тіни, і, коли йому наказали стати біля тієї стіни, серце забилося так, неначе на тому першому побаченні.

Біля написаних ним кількома днями раніше двох англійських слів маленькими, але помітними літерами початок саме тієї строфи з «Витязя у тигровій шкурі», яку колись йому прочитала Тіна — «Я сиджу в гірській фортеці».

І Гега там само у відповідь швидко написав продовження — «не сягти до мене й оку».

Та вони були в’язнями не якоїсь високої в’язниці, а кадебе, однак для Геги зараз це було неважливо. І зараз, і потім, вже на якому за рахунком допиті, він не слухав, точніше — не міг слухати вже якого за рахунком слідчого, тепер старого, думаючи про ту ніч, коли під час перебування на морі, з полички в домі, де вони зупинилися, Тіна взяла «Витязя у тигровій шкурі».

Вони лежали дуже близько до вікна, з якого було видно море, і тієї ночі місяць був таким великим і світлим, що не було потреби вмикати лампу для читання книжки.

І це було ідеєю Тіни:

— Я погортаю «Витязя» із заплющеними очима і прочитаю тобі той уривок, на який натраплю. Потім ти закрий очі, вкажи пальцем і почитай.

І у кабінеті слідчого Гега точно згадав, що тоді Тіна з першої спроби натрапила саме на ту строфу: «Я сиджу в гірській фортеці — не сягти до мене й оку».