Читать «Покоління джинс. Втекти з СРСР» онлайн - страница 12

Іраклій писав вірші, був совою і, прокинувшись, ще довго кліпав очима, поки повірив, що ці справжні джинси належать йому. А коли повірив і зрозумів, що йому дарують, посміхнувся, обійняв Сосо й тихо, але дуже твердо мовив:

— Не візьму.

Сосо знав, що через самолюбство Іраклія так і буде, і мав відповідь напоготові:

— Порву, якщо не візьмеш.

— Це справжні джинси? — спитав Іраклій і засміявся.

— Справжні, американські, — в голосі Сосо проскочило трохи жалю.

— Значить, не порвеш — справжні джинси не рвуться.

— Тоді спалю!

— Справжні джинси і не горять, і воду не пропускають, — сміючись, сказав Іраклій, і Сосо також засміявся.

Джинси, подаровані другом, Іраклій Костава носив, мабуть, рік, і на тодішніх тбіліських вулицях старші просто проводжали його поглядом, молодші ж навіть підходили ближче, аби роздивитись. За день до самогубства він повернув випрані джинси власнику і, побачивши здивоване обличчя Сосо, пояснив усе однією фразою:

— Я добряче втомився, до того ж мені вже набридло.

Сказав і вибачився перед другом.

Сосо думав, що він мав на увазі подаровані джинси, проте наступного дня дізнався про його самогубство і все зрозумів. Сосо спочатку думав, що Іраклій перевершив їх усіх, а потім розізлився сам на себе за те, що нічого не відчув днем раніше, й заплакав, мов дитина.

Після похорону Іраклія Костави на його джинсах, вище правого коліна, Сосо намалював дев’ятипроменеве сонце. Так і носив, не знімаючи до смерті.

У тих джинсах його й поховали потай, і по тих джинсах впізнала його труп Натія Мегрелішвілі п’ятнадцять років по тому…

Гега

Батько Геги також був відомим і успішним грузином — кінорежисером, який, ще замолодий для кіно, зняв прекрасні фільми і був одним із перших з-поміж грузинів, які здобули перемогу на престижному міжнародному кінофестивалі, здійснивши це ще у шістдесятих. Хоча вже тоді, будучи молодим, він був уже справжнім художником, і головною пристрастю для нього був процес творення, а не насолода від призів й нагород. Тому, на відміну від старшого покоління грузинських режисерів, батько Геги відмовився від членства у радянській інтелігенції й підтримки режиму і вирішив жити лише кінематографом, однак допущення такого прецеденту радянську владу ніяк не влаштовувало. Звичайно, комуністи не бажали існування непокірного режисера у радянській Грузії і цю проблему вирішили просто — заборонили батькові Геги знімати фільми. Звичайно, офіційно ЦК не приймало жодних рішень щодо цієї заборони, а режисеру лише пояснили, що можливості знімати кіно йому більше не дадуть. Грузинська радянська влада прекрасно знала конформістський характер грузинської інтелігенції і в цьому випадку сподівалася на його слабкість, однак батько Геги виявився дуже сильним чоловіком — він освоїв столярну справу й почав укладати підлогу, як простий робітник. Найбільша ланка тогочасного грузинського суспільства, вже здебілізована й деградована, яка ставилась до праці негідно, немов до ганьби, із обуренням зустріла принциповість грузинського режисера. Вони одразу зненавиділи людину, що відрізнялась, людину, яка не хотіла взамін власних фільмів брати участь у великій брехні, як інші, підлабузництвом перед владою й комуністичною партією здобути хороше ставлення. Батько Геги був упевнений, що негідним, ганебним було саме те, чим займались грузинські радянські інтелігенти, а не праця, столярна справа та укладання підлоги. Тоді увесь Тбілісі й уся Грузія без кінця говорили, точніше — сперечались, навіть ті, хто не бачив його фільмів, про цей незрозумілий для них протест, та головним було те, чи справді батько Геги кладе підлогу, чи ні — цього ніхто не знав. Можливо, то була легенда або гарна історія, придумана людьми, які дуже хотіли, щоб серед тих, кого тоді називали інтелігентами, був хоча б один справжній протестувальник проти грузинської радянської влади.