Читать «Суча дочка» онлайн - страница 41

— А як же ви вціліли? — журналіст зацікавлено подивився на дядька.

— А я й не вцілів, — посміхнувся той невесело. — У мене ось під лопаткою осколок, — поворухнув плечем, немов хотів показати того осколка, — і дві дірки у нозі. Одна, правда, нічого, а друга й зараз мучить, як на погоду, — замовк, дивився кудись у двері, де у променях сонця снували бджілки.

Олена першою підвелася, подякувала за пригощання й пішла до мотоцикла, а журналіст затримався біля пасічника. Витяг блокнот і знову став швидко записувати. Він не бачив, як Олена щось дивилася у мотоциклі, потім відвела його далі, зірвала трубку, відкрила краник, і бензин потік із бензобака у невеличку ямку. Знову закрила краник, надягла на місце трубку, глянула на курінь і носком черевика засипала вологу ямку. Потім повела мотоцикла на дорогу.

— їдемо? — у журналіста був гарний настрій, і він весело сів на заднє сидіння.

— Та… — зам’ялася Олена. — Може, їдемо, а може, й ні.

— А що таке? Щось із мотоциклом? Я трохи розуміюся на цій техніці. — Володимир встав із сидіння.

— Із мотоциклом нічого, а бензину мало, не доїдемо до села. Я ж не розраховувала на такі мандри.

І справді, не проїхали й кілометра, як зупинилися.

— Приїхали. — Олена сиділа на мотоциклі, журналіст теж не вставав.

— Що тепер? — спитав неголосно й подивився, як за лісосмугою поволі сідало сонце.

— Якщо не боїтеся — ідіть пішки. Тут небагато, кілометрів сім-вісім. А може, ще і яка машина трапиться.

— Кілометрів сім-вісім? — перепитав розгублено журналіст. — І це, по-вашому, небагато? Та я з цих ваших полів до завтрашнього ранку не виберуся. А, до речі, що ви самі збираєтесь робити?

— Буду вести мотоцикла. А як інакше?

Вона встала, подивилась у бік села, посміхнулася:

— Таки справді далекувато.

— Тоді я буду тягти, — журналіст подав Олені свою сумку, — а ви мені щось цікаве розкажете із життя вашого колгоспу. Згода?

Олена здвигнула плечима:

— У мене немає вибору, бо цю допотопну техніку вести важко, та ще й по ґрунтовій дорозі — я сама з цим не справлюся.

Увечері, коли у будинках уже світилося, вони увійшли у село. Олена завела мотоцикл у крайній двір і залишила там на ніч.

— Вас теж проведу — тут недалеко, — сказала натомленому журналісту.

— А ви хіба мене до себе не заберете? — вдавано образився той. — Я ж он скільки тяг вашого дурня.

— Я за те вам казки розказувала, — засміялася Олена.

— Теж мені — Шахразада. Ви цілий день казки розказуєте, а що я в газету напишу? — сказав уже серйозніше. — Не колгосп, а якийсь партизанський загін — ні в кого нічого допитатися не можна.

— Було у конторі лишатися — я вас із собою не кликала, — відрізала йому Олена. — У мене теж день пропав.

Решту дороги йшли мовчки. У вікнах потрібної хати світилося.