Читать «Суча дочка» онлайн - страница 18

— Таки думаєш поступати? — спитала якось мати.

— Не знаю, мамо. Та хрест на собі я не поставлю. Я, мамо… — спіткнулася і замовкла. Потім посміхнулася. — Ось нехай тільки Іван підросте трохи.

— А ти не бійсь нічого, — озвався батько. — Ми допоможемо. Хлопець із нами буде. У дитсадок піде, я вже питав у голови. Ти, дочко, молодця у мене, — і замовк.

Оленка з якоюсь несподіваною тривогою подивилася на батька, але той зосередився на кінчику самокрутки, де тлів гіркий домашній самосад.

Та до медичного інституту вона знову не вступила. На другому екзамені «заробила» трійку з хімії, складати іспити далі не було сенсу. «Значить, мені тільки одна дорога, — думала приречено, — на ферму, у гній. Тоді навіщо мене десять років учили? “Без блату, без хабара… ”» — випливло у пам’яті сказане Любою. І вона зацьковано дивилася у завтрашній день, у якому тепер не було місця наївним дівочим мріям. Оленка ще більше змарніла і якось враз подорослішала.

Одного разу Наталка сіпнула чоловіка за рукав, коли самі були на подвір’ї:

— Треба щось робити, батьку, бо пропаде наше дитя.

— Не пропаде, — озвався той.

— Ага, що я, не бачу? — промовила засмучено. — Ні друзів, ні роботи, ні… Чого ти на мене так дивишся? Може, вона ще й за тим негідником сохне, від кого дитятко, — ми ж з тобою нічого не знаємо.

— Нехай на роботу йде. Поки що підмінною на ферму. І хлопчик у порядку буде, — сказав розважливо й замовк.

Наталка теж мовчала деякий час, потім зазирнула чоловікові в очі:

— Чуй, Миколо. Я оце думаю — ми з тобою і самі б дитятко виростили, а вона нехай би їхала кудись, мо’, на отой БАМ, як Люба. А то ж дивитися на неї важко — ще й не цвіла, а уже в’яне.

— За яким чортом їй на той БАМ їхати? — Микола докірливо похитав головою. — Не чіпай її, Наташо, — назвав дружину лагідно, як колись. — Життя само виведе нашу дочку куди треба.

— Виведе, — схлипнула дружина. — Уже бач куди завело…

На роботу Оленка підвелася о четвертій ранку. Подивилася на дитину, легенько накрила ковдрою. Розчесалася у темряві, затягла волосся у товстий вузол і запнула білу материну хустку.

— Тебе провести чи сама? — запитав неголосно батько.

— Я не боюся, тату, — відповіла так же тихо і вийшла з хати.

Спершу йшла дорогою, потім — стежкою, навпростець. Роса була холодною, густою, й Оленка швидко намочила ноги. Спинилася, зовсім зняла старі туфлі й далі пішла босоніж, відчуваючи приємну свіжість росяної прохолоди.

На фермі було сонно, й у приміщеннях не світилося, тільки у корівнику горіло світло. Дівчина зайшла, неголосно привіталася і ніяково стала біля вхідних дверей.

— Здорова була, — озвалася неподалік немолода вже доярка Параска Микитівна. — Сергійовичу! — гукнула кудись у глибину сараю. — Миколина дочка прийшла! — Оленка побачила, як то в одному, то в іншому місці вигулькнули з-за корів зацікавлені жіночі обличчя.

Високий літній чоловік підійшов до неї, привітався й аж зрадів.

— Добре, що прийшла, а то немає кого сьогодні на дві групи поставити. Хоч сам ставай. Ходімо, покажу тобі корів, дам бідони й доїльні апарати. Не бійся, — побачив, як дівчина знітилася, — я навчу ними доїти. Головне, щоб руками уміла, бо тут попривчали, що через одну вручну доїться. Умієш? — Оленка ствердно кивнула головою.