Читать «Суча дочка» онлайн - страница 17

— Я тобі привіт несу. Ось, — підняла конверт над головою, — Люба прислала.

В Оленки схвильовано забилося серце, і вона ледь стрималася, щоб не вихопити його із тітчиних рук.

— Де вона? — запитала тихо.

— На БАМі моя Люба. Тепер усі туди їдуть. На ось, прочитай, — переможно тицьнула конверта дівчині.

Оленка взяла, і руки у неї затремтіли. Перескакувала очима з рядка на рядок, шукаючи для себе чогось головного. Та Люба писала лише про те, що на БАМі добрі заробітки й вона не скоро приїде. Просила не хвилюватися — у неї все добре. Передавала їй привіт і більше нічого. Зворотної адреси не вказала, тільки дописала: «Мой адрес не дом и не улица, мой адрес — Советский Союз. Мені не пишіть, бо ваші листи загубляться тут. Я сьогодні в одному місці, а завтра за триста кілометрів».

— Бреше, — промовила вголос Оленка.

— Що бреше? — тітка обурено вихопила у неї з рук листа. — Ось подивися, — вказала пальцем на штамп, — БАМ і ще щось, хто його тут розбере. Скажи, що завидно. Гибієш тут, он… — кивнула на ліжко, де, обкладений подушками, сидів маленький Івась.

Оленка якось дивно подивилася на тітку, перевела погляд на дитину, потім знову на тітку. Так пильно глянула їй в очі, що Дуня не витримала того погляду:

— Чого вирячаєшся? Сердишся на мою Любу, що не обісралася дитям у вісімнадцять років, як оце ти? Дак хто ж тобі винен? А я, дурна, листа їй принесла — нехай, думаю, порадіє, а вона…

У відповідь Оленка криво посміхнулася:

— А як умрете?

— Що? Що це ти мелеш? — тітка оторопіло подивилася на Оленку.

— Куди тоді телеграму слати, щоб Люба вас ховати приїхала? — злі вогники насмішкувато танцювали у дівочих очах.

— Тю-ю, сказилася, — у Дуні аж слина бризнула з рота. — Моя Люба…

— Ваша Люба — падлюка, — перебила її Оленка. — Так і передасте їй від мене… Як буде куди.

— Нога моя більше у цю хату не ступить. Гуляще стерво, ще вона і мою Любу гудить! — тітка так хряснула дверима, що аж вікна жалібно дзенькнули, й навіть на вулиці було чути: — Повна хата байстрюків, а вона мою Любу зачіпає!

Після того як Дуня пішла, Оленка довго стояла посеред хати, аж поки маленький Івась не озвався на ліжку.

— Ба-ба-ба, — хлопчик намагався уже щось говорити.

Оленка підійшла до нього:

— Бабу, мій маленький, упізнав, а вона тебе от ніяк не впізнає.

Іван кинув цяцьку і радісно простяг назустріч їй рученята.

У травні одружувався Андрій.

Привіз дівчину з іншого села, і вся молодь гуляла на його весіллі, тільки Оленку не запрошено. Вона стояла з дитиною у дворі й чула, як голосно сигналили біля клубу легковики.

Іван заковзався на руках і несподівано голосно заплакав, немов хотів комусь на тому весіллі нагадати про себе.

— Не плач, — погладила його по голівці Оленка, — сердишся, що нас не погукали? Але ж ми з тобою завинили дуже, провинилися перед усім оцим світом.

З її очей покотилися сльози, і вона уткнулася обличчям у крихітне дитяче плічко.

З часом про Оленку почали забувати, ніби її й не було у селі. А вона вдень працювала на городі, допомагала матері, а увечері сідала за книги.