Читать «Суча дочка» онлайн - страница 132

— Ти матері пиши і нам. І дивись там, не нароби дурниць.

— Яких? — перепитав його хлопець, коли вкотре почув настанову.

— Усяких там, — промовив Микола, дивлячись на онука. — Ви ж, хлопці, широкі біля материної спідниці, а в армії соплі розвішуєте.

— Ні, діду, — посміхнувся онук.

— Я не нароблю дурниць, не хвилюйтеся за мене.

— Еге, не хвилюйтеся, — замість чоловіка озвалася Наталка.

— Тепер аби ж армія, як армія, а то дідівщина всяка. Не солдати стали, а босяки.

Проводили до вранішнього автобуса обоє. Дуня стояла у своєму дворі й заздрісно дивилася, як вони йшли дорогою — Іван посередині, а Наталка з Миколою по боках. Зітхнула, коли сховалися за рогом вулиці, і промовила сама до себе: «Нехай би й мені привезла, хоч і байстрюка. Он же бач… Я б теж виростила не гіршого. Була б на старості якась радість, а то сама, як палець. Нікого ні провести, ні стріть. Мотається по світу, як перекотиполе. І доки вона буде мотатися?» — ще раз глянула на дорогу, знову зітхнула і пішла до хати.

Наталка йшла поруч із онуком і часто позирала на нього. Хлопець був високим, стрункий, наче молоденький дуб. Чорне волосся відтіняло його смагляву шкіру. На верхній губі проступали вуса — хлопець спеціально не голив їх, коли збирався їхати сюди. Брови темні, над однією — родимка. Наталка вже кілька разів думала про те, що вона колись бачила подібну, але ніяк не могла згадати, у кого, бо перебирала у пам’яті чоловіків, ровесників дочки. Хоча тепер то для неї зовсім не мало значення. Вона гордо піднімала голову, коли хтось зустрічався їм на дорозі. Миколині очі теж світилися радістю. Іти отак із дорослим онуком… Усе намагався знайти потрібні напутні слова — і не знаходив.

— Ми ж, унучечок, день і ніч будемо виглядати, а ти там начальників слухайся, може, і відпустку дадуть. Інші ж он приходять, — чи то повчала, чи просила Наталка, коли підійшов автобус.

Іван слухняно кивнув головою, несподівано обняв їх обох і пригорнув до себе.

— Я люблю вас, — промовив тихо. — Чекайте мене, а я напишу.

Заскочив у автобус, махнув рукою у вікно. Наталка не стримала сліз. І довго ще удвох із Миколою стояли й мовчки дивилися на дорогу.

А через день колгоспний автобус повіз із Вербівки кількох призовників із рідними. Олена сиділа поруч з Іваном, а попереду — сама Марійка. Вона раз у раз оберталася до брата, щось казала. А коли вийшла з автобуса, взяла його за руку, як колись, коли він вів її до школи, закинувши за плечі обидва портфелі. Біля військкомату на них чекав інший автобус. Іван бачив, що мати ледве стримує сльози, хотів їй щось сказати, та не знайшов потрібних слів, попрощався і пішов. Глянув на них із вікна. «Які вони самотні, — подумав несподівано. Поруч купками стояли рідні інших хлопців. — Мамо», — притулився чолом до вікна. В цей час автобус рушив, і він побачив на обличчі матері сльози. Вона теж хотіла йому щось сказати, але тільки підняла руку і кілька разів махнула.