Читать «Суча дочка» онлайн - страница 130

Валентина Мастєрова

Іван готувався до випускних екзаменів. Непосидючий, він більше ходив до друзів то по книжку, то по білети, ніж насправді щось учив. Олена спочатку умовляла його серйозно поставитися до свого майбутнього, та коли хлопець і вухом не повів на умовляння, почала сваритися. Однак він більше відмовчувався і продовжував робити своє, але одного разу, коли мати пригрозила, що візьметься за лозину, крикнув:

— Що ти від мене хочеш — щоб я в інститут пішов? Для чого — аби потім усе життя, як ти, не знімати гумових чобіт чи дітям у школі соплі витирати? Жити в отаких злиднях, як оце ми живемо? Мамо, що толку з твоєї освіти, що хорошого ти бачила в оцьому колгоспі? Люди без усякої освіти у сто разів краще живуть!

Олена спершу була розгубилася, потім подивилася на сина:

— Жити красиво всі хочуть, та не всі можуть.

— Отож, мамо, — губи хлопця насмішкувато скривилися. — Ти й не можеш. Гибієш на роботі з ранку до вечора, тепер ось і мене хочеш впрягти у якусь лямку, щоб тяг до кінця свого життя й не бачив нічого путнього. А я не хочу, — промовив твердо. — Я хочу жити інакше.

Олена вражено дивилася на хлопця, який так відверто зневажав те, чим жив до цього часу. Немов захищаючись, промовила:

— Однак треба трудитися, а щоб трудитися — потрібно мати хоча б якусь професію. А коли ти байдикуєш сьогодні, то куди ти підеш завтра?

— Туди, де люди гроші заробляють, — у голосі Івана звучала самовпевненість.

Мати сумно посміхнулася:

— Гроші заробляють по-всякому, синок, особливо — великі. Без таких грошей краще обійтися.

— У тебе без усього можна обійтися! — несподівано юнак зірвався на крик. — Без магнітофона, нормального телевізора, без людських штанів! Тоді навіщо ти нас понароджувала — ти ж могла й без нас обійтися? Чи не могла — у тебе не виходило? — відверте презирство було не тільки у словах, а й у всьому обличчі, яке в цю хвилину було так схоже на Любине.

— Могла б, ти правий, — голос в Олени затремтів, та вона намагалася з усієї сили стримати не тільки образу, а й гнів, що наростав і не давав спокійно говорити. — Але коли ви вже народилися, то не потрібно за це мене робити злочинницею. Я жила, як уміла, як у мене виходило…

— Хто з тебе робить? — Іван відсунув книжку, з серцем кинув на неї зошити й підвівся. — Ти сама з себе зробила злочинницю, мамо, — глянув Олені прямо в очі. — Сама. Бо скажи: хіба не злочин — народжувати байстрюка? — Олена здригнулася на ці його слова, та хлопець удав, що не помітив, як змінилося її обличчя. — Байстрюка, мамо. Ти ніколи не думала, як дитині у байстрючій шкірі? Не думала, що така дитина вже від народження злочинець, бо прийшла у цей світ незаконно? Чи ти не чула такого слова — незаконнонароджений? Я ж свого батька ніколи не знав, навіть його імені, — з гіркотою торкнув себе в груди, — наче з космосу з’явився.

Хотів іти, ступив до дверей, та Олена зупинила. Дивилася на нього широко розкритими очима, але не могла вимовити й слова. По її обличчю пробігла судома:

— Ти назвав мене злочинницею? Це за те, що я… За те, що я… Тоді ти достойний син… — і замовкла.