Читать «Суча дочка» онлайн - страница 123

Захмеліла від вина і любові, Олена заснула швидко. Вранці Наталка не будила її і дітям наказала, щоб у хаті поводилися тихенько. Розбудив Олену різкий поштовх у серце. Вона злякано розплющила очі, але від болю у грудях не могла поворухнутися. Перед очима попливли жовті кола. «Мабуть, учорашнє вино», — подумала, намагаючись обдурити себе, щоб не думати про інше. Прислухалася до того болю і подумки запитала себе: «Що з ним?» Та несподівано серце перестало боліти, й вона відчула у грудях і у свідомості порожнечу. «Може, то справді було вино? Не вино! Не вино!»

У цей час двері кімнати тихенько відчинилися і в них просунулася доньчина голівка.

— Мамо, ти вже не спиш? — запитала пошепки.

— Не сплю, доню, біжи до мене.

Дівчинка зраділо кинулася до матері, обняла її за шию, пригорнулася.

— А ти будеш з нами чи ми вже поїдемо?

— Поїдемо, — Олена погладила доньку по голові. — Через два дні.

— А я бабі картоплю помагала вибирати, — похвалилася дівчинка.

— А ти будеш помагати?

— Буду, хороша моя. Ось зараз встанемо, умиємося, спитаємо, чи баба дасть снідати. Як ти думаєш — дасть? — посміхнулася доньці.

— Дам, дам, — до кімнати зайшла Наталка. — А ти, безсовісна, уже тут, — докірливо глянула на онучку. — Нехай би мати поспала, так за вами, видно, поспиш.

— Ні, мамо, годі лежати. Марійка права — будемо картоплю копати.

— Мало тобі своєї роботи. Там тієї картоплі лишилося… Відпочинь трохи.

Але дочка вже підвелася з ліжка, накинула старенький халат, що завжди висів на спинці ліжка, мовби чекав на неї.

Копати картоплю Олена любила.

Ніколи не надягала гумових рукавичок — хотіла відчувати землю руками. Любила стомлено нести з городу повні корзини. Ще коли й сонечко лагідне, передосіннє, тоді й зовсім відчуваєш, як земля дихає до тебе теплом. Перший день вона і справді ні про що не думала, розмовляла з матір’ю, батьком та дітьми. Неподалік самотньо працювала Дуня, вона часто розгиналася, клала руку на спину і подовгу дивилася на дорогу.

— Любу виглядає. Про неї вже давно ні слуху ні духу. Раніше хоча б раз на три роки приїжджала, а тепер зовсім не їде і не пише. Може, у щось вляпалася, бо то така, — у голосі матері Олена вловила співчуття до сусідки, але сама не співчувала.

— Явиться, — сказала байдуже.

— Як життя трохи притисне, про матір швидко згадає.

— Може, й так, — погодилася Наталка. — Але Дуні голову ні до кого прихилити, а воно нам, старим, слово добре, і то дорого стоїть.

На другий день Олена теж часто розгиналася, дивилася на дорогу, коли чула, як вулицею проїжджала машина. І кожного разу серце завмирало, потім починало потихеньку щеміти. Під вечір вона зробилася мовчазною, і мати стурбовано запитала:

— Стомилася, дочко?

— Ні, мамо, — заспокоїла матір. — Просто їхати треба…

— Що — автобусом? — Наталка розігнулася, подивилася на дочку. — А хіба Віктор Сергійович не заїде за вами?