Читать «Суча дочка» онлайн - страница 122

Олена запитливо глянула на нього.

— Чого?

— Щоб ми не тільки у цьому залі, а і в цілому світі були самі, — легенько притулив її до грудей, потім — міцніше.

— Тільки ж ми не самі, — зашарілася вона. — І мені тут з тобою так хороше.

— Правда? — зрадів. — Але ж ти дозволиш мені цілувати кохані очі, оці губи, — й несподівано для жінки поцілував її довгим поцілунком. Провів до столу і знову налив у фужери.

Олена тонула в чоловічій любові й ніжності, такій відвертій і такій відкритій.

Він ніколи так багато не посміхався, ніколи так часто і подовгу не зупиняв на Олені свій погляд. Запрошував на танець ще і ще, обнімав і цілував прямо на людях, яких із кожною годиною ставало більше.

— Поїдемо вже? — запитав, коли за вікном повністю стемніло. — Тільки давай купимо дітям гостинців.

Виїхали за місто, несподівано Віктор Сергійович зупинив автомобіль.

— Оленко, я хочу любити тебе. Ще хоча б годину.

Захмеліла, вона сама потяглася назустріч його бажанню. Сама зняла з нього піджак, розстебнула ґудзики на сорочці й почала цілувати. З чоловічих грудей вирвався приглушений стогін, і він обняв її так міцно, немов хотів задушити у своїх обіймах. Олена не зойкнула, тільки відчула, як боїться відірватися від оцих грудей, тіла, подиху. Мов плющ, обвила руками шию, знайшла гарячими губами його губи.

Коли вже під’їжджали до села, він знову зупинив авто.

— Оленко, — промовив тихо. — Я до тебе через два дні приїду, а коли не приїду, повертайся сама — значить, мені добре перепало від моїх босів, — пожартував невесело. — Тобі справді було зі мною сьогодні добре?

— І вчора, і тоді, й тоді… — відповіла закохано. — Я люблю тебе, Вітю, і я така щаслива з тобою. Я буду думати про тебе.

— Не треба про мене думати, кохана. Обіцяй, хоча б ці два дні.

— Смішний ти, — Олена взяла його руку в свою. — Як я можу не думати про тебе, коли воно само думається? Хіба ти не відчуваєш, що ми навіть на відстані одне ціле?

— Як ти сказала? — перепитав. — Одне ціле? — Взяв її долоні й закрив своє обличчя.

Біля будинку Олениних батьків подав пакунок із гостинцями.

— Оленко, — зупинив її, коли вона уже хотіла вийти з машини. — Ні, нічого, йди. Йди, — повторив нетерпляче.

Він повертався додому на найнижчій швидкості. Часом на кілька хвилин зупиняв автомобіль, потім знову рушав. У райцентр приїхав, коли вже на сході починала бліднути ніч. Як тільки зайшов у свій будинок, дружина увімкнула світло, вийшла до нього у нічній сорочці.

— Я тобі казала не чіпати машину. Завтра приїде мій батько…

— Добре, Тетяно, — перебив її. — Я більше не візьму машину… твою. І добре, що батько приїде. А тепер дай мені спокій.

Пройшов до себе, зачинив двері й увімкнув світло. Довго щось писав, потім склав написане, заклеїв у конверт і знову вийшов із будинку. Повернувся, коли дружина почала збиратися на роботу. Бачив, як вона кілька разів запитливо глянула на нього, але не озвався. Знову зайшов до себе, стоячи написав на аркуші: «Ти цього хотіла». Дочекався, коли за дружиною зачинилися двері, взяв аркуш, відніс у спальню й поклав на її ліжко. З шафи свого кабінету дістав мисливську рушницю, витяг із чохла, обдивився. Пошукав патронташ, узяв патрон, зарядив рушницю. Коли пролунав постріл, нікого поблизу будинку не було, тільки невпинно дзвонив телефон.