Читать «Україна: історія (3-тє вид., перероб. і доп.)» онлайн - страница 7

Історію революції та громадянської війни на Україні у книзі О. Субтельного подано під незвичним кутом зору. Що я тут маю на думці? «Обов’язковий набір» фактів, подій та осіб з вилученого після XX з’їзду КПРС короткого курсу «Історії ВКП(б)» благополучно перекочував в усі сучасні підручники, посібники і монографії. Саме ця фальсифікована історія 1917—1920 рр. і є для нас «звичною». Але давно вже час звільнитися від сталінських стереотипів...

У книзі подано детальний аналіз розстановки політичних сил на Україні. Характеризується соціальна база Центральної Ради — національна інтелігенція і напівінтелігенція, земські діячі, нижчий командний склад армії, селяни-власники. Підкреслюється багатонаціональний характер Центральної Ради, яка на чверть складалася з представників російських, єврейських, польських та інших неукраїнських партій. Заслуговує на увагу безстороння оцінка більшовицької партії: нечисленна спочатку, але дисциплінована, надзвичайно централізована організація, яка складалася з професіональних революціонерів і мала в особі Леніна геніального лідера, неперевершеного майстра революційної тактики.

Читач знайде у праці О. Субтельного різноманітну інформацію про еволюцію основних політичних партій, і насамперед — українських соціалістичних партій, які входили до Центральної Ради, а пізніше утворили Директорію. Детально розповідається, наприклад, про найчисельнішу і найвпливовішу на Україні партію українських есерів. Ліве крило УПСР, яке виникло і згодом зміцнилося в ході революційних подій, врешті-решт дістало більшість у ЦК, після чого розпустило місцеві партійні комітети і почало організацію Української комуністичної партії (боротьбистів) — УКП(б). Природна більшовизація українських есерів під впливом загального невдоволення трудящих соціальною і особливо аграрною політикою Центральної Ради і Директорії мала свій логічний фінал: боротьбисти змушені були саморозпуститися. На індивідуальній основі їх прийняли в КП(б)У. Таким чином, українізація більшовиків (які не мали на Україні національного коріння) відбувалася спочатку досить своєрідним шляхом: через більшовизацію українських партій — есерів, а частково й соціал-демократів. О. Субтельний не згадує про дальшу долю боротьбистів, а вона трагічна. Незабаром після входження в КП(б)У багатьох боротьбистів «вичистили». А в 1937—1938 рр. за кожним із колишніх боротьбистів «компетентні органи» влаштовували справжнє полювання. Несподівано високо у книзі оцінюється політика уряду гетьмана Павла Скоропадського в галузі культури. Здобутки піврічного існування Української держави дійсно вагомі: півтори сотні українських гімназій, в тому числі у сільській місцевості, українські університети в Києві та Кам’янці-Подільському, заснування національного архіву і наукової бібліотеки на мільйон томів, утворення Української Академії наук. Політичні оцінки гетьманщини мало відрізняються від тих, що побутують в радянській історіографії.