Читать «Україна: історія (3-тє вид., перероб. і доп.)» онлайн - страница 2

Такий підхід незвичний для нас усіх. Ми ж бо звикли вважати себе бійцями ідеологічного фронту, а свою науку — ідеологічною зброєю. Та чи можна добувати об’єктивне знання, якщо ставитися до історії як до зброї? На цей випадок колись знайшли гнучке пояснення: партійність повинна збігатися з науковою об’єктивністю. А якщо історик приносив партійність у жертву об’єктивності, його звинувачували у «буржуазному об’єктивізмі». Аби знищити самостійність мислення в корені, потрібен був еталон. Ним став короткий курс «Історії ВКП(б)». Сталін усвідомлював, наскільки є ефективним маніпулювання історичною свідомістю, а тому не пошкодував зусиль, щоб власноручно відібрати факти, події та осіб, придатних, на його думку, для вітчизняної історії. Коли ж у цьому короткому курсі бракувало настанов, скажімо, спеціалістам з історії України, то відповідні субеталони вироблялися додатково. Таку роль відігравали, наприклад, схвалені ЦК КПРС тези до 300-річчя возз’єднання України з Росією.

Відсутність ідеологічної упередженості робить книгу О. Субтельного вразливою з точки зору звичного нам «класового» підходу до історії, за яким завжди приховувався підхід суто партійний, а не загальнонародний, тобто національний. Така вразливість цілюща для багатьох суспільствознавців, нездатних й досі зняти з себе «військову форму» бійців ідеологічного фронту. Додамо, що по інший бік фронту шикуються вже історики з обозу сил, опозиційних консерваторам. Теж виховані в традиціях сталінізму, вони чудово засвоїли лукаву тезу про тотожність наукової об’єктивності і партійності. Звичайно, власної.

Незвична для нас книга О. Субтельного й відбором матеріалу по історичних областях. В узагальнюючих курсах з історії України подіям на Наддніпрянщині та Сході ми завжди надавали рішучу перевагу над усім тим, що відбувалося на західноукраїнських землях. В результаті у читача складалося помилкове враження, що історія України — це тільки історія тих етнічних земель українського народу, які входили до складу Росії. Пояснення просте: історія України не розглядалася як самостійний курс, а завжди досліджувалася й викладалася у школах і вузах як частина історії СРСР, до 1917 р. — Російської імперії. Підхід О. Субтельного — якісно інший. Подіям на території, що входила спочатку до Австро-Угорщини, а потім — до Польщі, Чехословаччини та Румунії, приділено достатню увагу.

Нарешті, наголосимо на ще одній розбіжності історичного курсу О. Субтельного із звичними для вітчизняного читача узагальнюючими працями. Це — зовсім інше співвідношення обсягів дореволюційної та післяжовтневої проблематики. При побудові загальних курсів ми дотримувалися принципу «фіфті-фіфті»: одна половина обсягу присвячувалася подіям до Жовтневої революції, а друга — післяжовтневій історії. Наприклад, десятитомну «Историю Украинской ССР» (1981—1985 рр.) спланували так, що уже п’ятий том завершувався Лютневою революцією. Надто вже спрощеним, аж до примітивної вульгаризації, виявився підхід до відомого вислову класика, який заявив, що вся історія людства до епохи пролетарських революцій є тільки передісторією.