Читать «Одиничні злочині: поняття, види, кваліфікація» онлайн - страница 8

Отже, запропонована А. Фейербахом конструкція продовжуваного злочину будувалася лише на об’єктивних підставах єдності, без будь-якого врахування суб’єктивних підстав — єдиного умислу, єдиних мети та мотиву. За теорією цього вченого, якщо суб’єкт, одного разу вчинивши посягання на певний предмет, через деякий час знову намагався вчинити злочин проти того самого предмета, то все вчинене повинно було розглядатися як єдиний продовжуваний злочин, навіть і тоді, якщо друге посягання було актом реалізації самостійного, так би мовити, нового умислу. Така позиція невиправдано розширювала межі продовжуваного злочину і практично зводила нанівець поняття повторності. Цікаво те, що така точка зору А. Фейербаха підтримувалась і на законодавчому рівні: вона була закріплена в Баварському кримінальному уложенні 1813 р., укладачем якого, до речі, був сам А. Фейербах.

Теорію об’єктивної єдності злочину А. Фейербах запозичив із теорії римського права. Кримінальне право тих часів не цікавили суб’єктивні чинники поведінки злочинця, а головним принципом відправлення правосуддя визнавалось об'єктивне ставлення за провину. Саме цим, з одного боку, можна пояснити відсутність будь-яких суб’єктивних підстав при визначенні А. Фейербахом концепції продовжуваного злочину. З іншого боку, це пояснюється тим, що вчений знаходився під впливом кантівської суб'єктивно-ідеалістичної філософії «речі в собі».

Тут цікавим є те, що самі по собі погляди І. Канта на природу злочину не передбачали роз'єднання об’єктивного і суб’єктивного. Він навіть зазначав, що злочин це є навмисне порушення обов'язку, «порушення, пов’язане із усвідомленням того, що воно є порушенням». Отже за І. Кантом злочин завжди має об’єктивну і суб’єктивну сторони; це є діяння, яке спричиняє шкоду певному об’єкту, вчинене конкретним суб’єктом. Однак філософія І. Канта — це філософія агностицизму. І. Кант ізолював предмет і його сприйняття людиною, протиставляв їх одне одному, оголошував його недоступною для людини апріорною даниною, так званою «річчю в собі». Людина здатна пізнавати не матеріальні предмети, а ті, які існують в її свідомості, уяві, як відображення цієї «речі в собі».

Вчення І. Канта обмежувало пізнавальні можливості людини лише спроможністю пізнання нею суб'єктивних образів об'єктивно існуючих предметів, що призводило до розриву між об'єктивно існуючим, реальним предметом та уявленням про нього в свідомості суб'єкта. За такого підходу повністю спростовувалась можливість активного втручання свідомості людини як в сферу предметів, так і в сферу власних вчинків, тобто вчинок людини існував, так би мовити, сам по собі.