Читать «Одиничні злочині: поняття, види, кваліфікація» онлайн - страница 6

Так, Арістотель у своїй «Метафізиці», формуючи онтологічне вчення про єдність буття, ретельно аналізує також і поняття єдності як субсидіарного щодо його концепції буття. На думку Аристотеля, єдине має чотири значення. По-перше, це те, що є безперервним, тобто те, рух чого є неподільним. По-друге, єдине це те, «що складає ціле і має певний образ або форму, особливо якщо воно таким є від природи, а не через сторонню силу (подібно тому, що з’єднане клеєм, або цвяхом, або вузлом), і містить причину своєї безперервності у самому собі». При цьому єдиним визнається те, що охоплюється єдиною думкою; те, думка, про яке є неподільною. Думка, за Аристотелем, неподільна там, «де є причина єдності сутностей».

Як видно, у цьому випадку єдине розуміється як дещо неподільне за своєю природою: будь-який предмет або явище, якостями яких є цілісність і неподільність, є єдиними. Так само і дія людини, яка неодноразово повторюється або є безперервною та неподільною також набуває властивостей єдності.

По-третє, Аристотель робить висновок, що єдине — це все, що є тотожним, подібним та рівним. Тотожне, в свою чергу, буде там, де визначення первинної сутності єдине. Первинною сутністю є всяке буття, взяте у конкретному одиничному вираженні, яке має однакову міру. Отже, два чи більше вчинків людини будуть тотожними (тобто єдиними) через наявність у них однієї і тієї самої міри, так званої первинної сутності.

По-четверте, єдине у Аристотеля постає у значенні загального. «Називається єдиним також те, що належить до одного роду, та відрізняється протилежними одне одному видовими відмінностями; і все це зветься єдиним, тому що рід, покладений в підставу видових відмінностей є єдиним»).

Таким чином, єдине за Аристотелем — це безперервне від природи, ціле, одиничне і загальне. Вочевидь, що у підставу всіх значень єдиного філософ поклав об’єктивний критерій, а саме — матерію. Також, як випливає із вчення Аристотеля, одиничне і загальне — це дві сторони єдиного.

Безумовно, Аристотель, впроваджуючи категорію «єдиного» зовсім не мав на меті вивчати злочинні форми людської діяльності, однак детально розроблена ним філософська категорія «одиничного» в подальшому була покладена у підґрунтя поглядів багатьох поколінь юристів на природу одиничного злочинного діяння, Саме ідеї Аристотеля поклали початок теоріям об'єктивної обумовленості єдності злочину, які отримали розповсюдження у класичній школі кримінального права у XIX столітті.

Серйозний крок до діалектичного розуміння одиничного був зроблений німецькою класичною філософією. Зокрема Гегель під одиничним розумів необхідну форму дійсності у її зовнішньому існуванні, тобто в просторі і часі, як «момент відмінності» і визначеності, що протиставляється абстрактній тотожності поняття. Філософ вказував, що визначеність, яка співвідноситься сама із собою, є одиничністю. У цьому розумінні одиничне виступає як необхідний момент конкретно-всезагального поняття. Однак, оскільки для Гегеля всезагальним є думка і тільки думка, остільки і одиничне у підсумку тлумачиться в його «Логіці» як форма і спосіб предметної реалізації думки, поняття, ідеї, як ступінь їх «опредмечування» у просторі і часі. Одиничність є не тільки поверненням поняття до себе самого, а безпосередньо і його втрата. Через одиничність, подібно тому, як поняття існує в ній в середині себе, воно стає поза собою і перетворюється в дійсність. Отже Гегель визначає одиничне (тіло, подію, явище) як певну абстракцію, що не має дійсності поза і незалежно від мислення. Ідеалістичні погляди Гегеля на сутність категорії одиничного мали певний вплив на представників суб’єктивних теорій єдності злочину, які поширилися в теорії російського кримінального права наприкінці ХІХ століття.