Читать «Бурелов» онлайн - страница 2

Як і решта своїх посестер, вона відірвалася від землі, коли проросла з ґрунту Каменесаду, після чого її виперли нагору нові скелі, пророслі зісподу. Ланцюга до неї прикували, як вона вже стала така здорова і легка, що могла знятися в небо. На тій скелі звели величне місто Санктафракс.

Санктафракс зі своїми високими шпилястими вежами, сполученими між собою віадуками та галереями, відомий як навчальний осередок. Він населений академіками, алхіміками та бурсаками — наділеними особистими званнями — і має до своїх послуг книгозбірні, лабораторії та лекційні зали, харчевні та кімнати відпочинку. Студійовані тут предмети настільки ж незрозумілі, наскільки ревниво їх стережуть, і, всупереч очевидному духові старомодного, книжного доброчинства, Санктафракс є постійним вогнищем суперництва, інтриг і змов, лютого розбрату і чвар.

Темноліс, Крайземля, Присмерковий ліс, Багнище та Каменесад. Нижнє місто і Санктафракс… Крайріка. Назви на мапі…

Проте за кожним із тих наймень криються тисячі історій — як занотованих у стародавніх сувоях, так і переказуваних із покоління в покоління — історій, що їх можна почути ще й нині.

Подане нижче — лишень одна з них.

Розділ перший

Зустріч друзів

Стояв полудень, і Нижнє місто вирувало. Під габою завислої над містом гидотної мряки, що опушувала щити дахів і скрадала сонце, тісні вулички та широкі пішохідні доріжки повнилися гарячковим життям.

Скрізь велися, легко переходячи у сварку, торги та міньба; вуличні музики завзято вигравали на своїх інструментах, вуличні крамарі галасливо пропонували вигідні закупки, знехтувати які, мовляв за ними, було б гріх; старці жалісно простягали капелюха з темних, недосяжних для сонця закапелків, хоча рідко хто зупинявся кинути їм монету. Гасаючи туди-сюди, кожен був надто заклопотаний собою, аби думати про інших.

Уміти блискавично перенестися з пункту А у пункт Б, першим урвати шмат, запровадивши найвигіднішу для себе і нищівну для конкурента ціну — ось що, на думку всіх, запевняло успіх у Нижньому місті. Треба було залізних нервів та недремних очей, щоб вижити; ви мусили вміти усміхатися, навіть завдаючи комусь удару в спину. Життя тут було суворе, тяжке і немилосердне.

Від такого життя голова йшла обертом!

Живчик чимдуж поспішав, простуючи від бон-доків через ринковий майдан — не те, щоб кудись не встигав, просто не міг не заразитися загальною атмосферою одержимості. Зрештою він добре затямив сувору науку: не хочеш бути збитим з ніг і затоптаним там, де всі женуться з карколомною швидкістю, — не відставай від них ані на крок. Поруч із приписами «ні з ким не зустрічатись очима», «не показувати своїх слабин» та «йти в одному потоці» — то було одне з найперших правил Нижнього міста.

Живчикові дошкуляла спека. Сонце вже сягнуло зеніту. Щоправда, воно було потьмарене задушливим, із відразним металевим присмаком димом ливарних цехів, а все ж пражило нещадимо. Панувало цілковите безвітря і, коли Живчик звернув до крамниць, яток та наметів, у носа йому шибнула неймовірна мішанка запахів. Скисле деревне пиво, витримані сири, збігле молоко, гарячий, щойно з вогню клей, смажена кава із соснової живиці, сосиски, що шкварчать на пательні…