Читать «Бурелов» онлайн - страница 5
Пол Стюарт
— Говори тихіше, — просичав помагай-біда, зизуючи правим оком на вхід до крамниці. — М’яло-Ряснопіт не повинен знати, що я говорючий птах.
Живчик кивнув головою і проковтнув клубок у горлі.
Як могла така шляхетна істота опинитися в такій жалюгідній місцині? Хто смів обернути на бранця помагай-біду, охоронця Живчика ще відтоді, як цей птах на його очах вилупився з кокона? І чому його посадили у клітку, хіба лиш трохи більшу за самого бідолаху? Через те він мусив карлючитись на своєму сідалі, вистромивши за ґрати свого величного рогового дзьоба, неспроможний ані гаразд випростатися, ані махнути крильми?
— Незабаром ти будеш на волі, — пообіцяв Живчик, витягуючи із-за пояса ножа. Устромивши тонке лезо в замкову шпару висячого замка, він почав гарячково шпортатись у ній.
— Хутчій! — квапив помагай-біда. — І, ради всіх святих, пильнуй, аби М’яло-Ряснопіт тебе не застукав.
— Секундочку… — процідив Живчик крізь зціплені зуби. Але замок уперто не піддавався. — Ось я тільки…
Зненацька повітря розітнув оглушливий тріск. К-р-рек!!! Живчик негайно облишив замок і тривожно крутнувся на підборах. Він знав, що скоїлося. Вічна історія! Аварійні ланцюги, що допомагали утримувати на місці плавуче місто Санктафракс, постійно обривалися.
— Ще один наказав довго жити! — заверещав хтось із ярмаркових.
— Обережно! — пронизливо закричав другий.
Та було вже пізно. Обірваний ланцюг падав додолу з безглуздо ніжним передзвоном. Усі, хто був на вулиці внизу, кинулися врозтіч, але тільки натикалися одне на одного, не годні вибратися з небезпечного місця.
Ланцюг брязнув додолу. Пронизливий зойк розпанахав повітря. І знову тиша.
Коли спала курява, Живчик оглянув місце події. Дах крамниці залізних виробів був геть потрощений. Двоє рундуків стали плескаті як млинець. А поблизу, на вулиці, лежав труп неборака, розчавленого вагою упалого металу.
Живчик уп’явся очима у драний одяг та знайомі грубі черевики. То був нетряк. Мабуть, таки тобі варто було прислухатися до живолупа, подумав хлопець і помацав оберіг у себе на шиї. Та виправляти помилку вже запізно. Щастя відвернулося від нетряка.
— Лелечки-леле! — почулося зітхання помагай-біди. — Ніде правди діти: дійшли до такого, що далі вже нікуди!
— Ви це про що? — поцікавився Живчик.
— Ет, довга історія, — спроквола відповів птах. — І… — Він умовк.
— Що? — запитав Живчик.
Помагай-біда не пускав пари з уст. Він значливо скосив одне око на двері.
— Агов! — почувся чийсь хрипкий голос. — Накинули оком на тамту птаху абощо?
Хутенько сховавши ножа в рукав, Живчик обернувсь і зіткнувся лицем до лиця з якимось мугирем: пузань стояв окаряч, узявши руки в боки.
— Я… я сюди відскочив, коли обірвався ланцюг, та й годі, — промимрив він.
— Хм-м-м! — хмикнув М’яло-Ряснопіт, роззираючись довкола, аби оцінити заподіяну шкоду. — Далебі, це не ланцюги, а якась кара небесна, усе рвуться і рвуться. А все через отой кагал, оту так звану професуру. Що доброго коли вони зробили для нас? Трутні — ось вони хто! Знаєш, що зробив би я? Коли б на те моя воля, я поперетинав би
