Читать «Бурелов» онлайн - страница 17

А все ж лицар, як і його осідланий зубощир-скрадайло, був живий, ще й досі живий.

Заскреготіло забороло, і голос примари повторив підбадьорливі слова команди:

— Уже зовсім близько, Вілніксе. Тримай просто!

ІІ

У палаці Найвищого Академіка

Опочивальня — або Святе святих, як її охрещено — воістину була розкішна. Долівку встеляло снігово-біле хутро, виліпну стелю прикрашала позолота, а ділянки стіни, не заставлені книжковими шафами, були обшиті панелями із чорного, інкрустованого сріблом дерева і на додаток ще й розцяцьковані самоцвітами.

Усю світлицю захаращували всілякі коштовні марнички: порцелянові вази та статуетки зі слонівки, вишукані скульптури та мудровані хронометри.

Кришталева люстра яскріла насеред зали; незасвічена, вона спалахувала в сонячному промінні й пускала лелітки по всій кімнаті. Світляні відблиски грали на срібній інкрустації панелей; на полірованих столах, шафах, розкішному фортепіано; на образах і свічадах, а також на лискучій макітрі Найвищого санктафракського Академіка, розпростертого в обіймах Морфея на отоманці під високим склепінчастим вікном.

Його вигляд аж ніяк не гармоніював із пишним оздобленням світлиці: чорна мантія на щодень, на ногах — скромні приношені сандалії. Ба більше, його кощаве тіло та запалі щоки зраджували радше нахил до повздержливості, аніж до потурання своїм слабинам; його поголена голова — самопокору та суворість, хоча, либонь, і марнославство. Зрештою, з якої іншої причини хтось носив би волосяницю з вишитою на лямівці особистою монограмою «ВіП»?

Нараз уся опочивальня задвигтіла від пронизливого деренчання. Сонний Вілнікс заворушився і перевернувся на бока. Склеплені очі розплющилися. Деренчливий звук озвався знову, гучніше, ніж на початку. Вілнікс сів і видивився у вікно.

Розміщене аж на вершечку однієї з найвищих і, певна річ, найвеличніших у Санктафраксі веж, Святе Святих пропонувало запаморочливі краєвиди Нижнього міста і його околу. Найвищий Академік глянув униз. Між хмарами диму, що здіймалися вгору, йому пощастило розрізнити лише п’ятьох-шістьох мешканців Нижнього міста: ті клопоталися біля нового ланцюга, припасовуючи його до плавучої скелі.

— Чудово! — позіхнув він і незграбно звівся з отоманки. Він потягнувся, почухався, неуважно провів долонею по голові і знову позіхнув. — Берімося до справ.

Він ступив крок до дебелої скрині із залізного дерева, поставленої у кутку світлиці, добув із-поміж бганок своїх просторих шат важкого металевого ключа і присів навпочіпки.

Сьогодні, на заході сонця, він мав зустрітися з Сименоном Ксинтаксом, теперішнім Спілчанським головою. Але попереду годилося зважити рештки фракспилу і докладно підрахувати, чи надовго стане дорогоцінних порошинок.

Стиха клацнув замок, віко з рипом відчинилося, і Найвищий Академік уп’яв очі в нутро скрині, де панував морок. Він нахилився вниз, видобув шкляну пляшечку, наставив її проти віконного світла і … тяжко зітхнув.