Читать «Вільняк» онлайн - страница 157
Пол Стюарт
Хлопець повернувся до старого пірата.
— Усе згоріло, — промовив пірат. — Нещасливий випадок. Він утратив матір та братів.
Рук широко розплющив очі.
— Я бачив про це сон! — вигукнув він.
— Він виріс і став небесним піратом, як і його батько, — тяг дідуган. — Потім одружився… Вона спородила йому сина…
— А потім щось сталося, — перебив хлопець. — Мені це теж снилося. Їм довелося покинути сина у… у Темнолісі.
Баговищанський пірат ствердно кивнув головою.
— Але капітан знайшов свого сина — через багато років! Я бачив це на власні очі. Син виріс і став незгірш безстрашним повітряним піратом, ніж його батько і батько його батька. Я знаю це, бо сам служив, так, служив під його орудою, аж поки…
— Поки, що? — запитав юнак і затамував подих.
— Поки ми вскочили у халепу в Присмерковому лісі. Я заблукав у ньому… і довго блукав, поки вийшов… Навіть не знаю, скільки я там пробув… Мене знайшли сорокухи. І продали на невольничому торговищі. Та я втік, потрапив на Вільні галявини, знайшов там свого племінника Шема. — Він замовк на хвильку. — Шема Човновода.
Хлопець ахнув.
— Човновода? Ви сказали — Човновода?
Баговищанський пірат кивнув.
— Шем прийняв мене, і я нарешті відпочив від постійних блукань. Який я був тоді щасливий!.. Не сказати… А потім Шем зустрівся з Керіс, і який же був мій подив та радість, коли я взнав…
— Що взнали? — не витримав Рук. Тепер і він почав пригадувати дещо зі своїх снів.
— Що Керіс — рідна дочка мого капітана — Живчика.
— Живчика! — вигукнув хлопець. — Капітана Живчика!
— Авжеж. Він був одружений із живолупкою на ім’я Жилявка. Як горював він, коли та померла невдовзі після пологів!.. І він постановив собі будь-що викохати Керіс, і це вдалося йому на славу. Капітан Живчик знову почав мандрувати Темнолісом…
— І тут їх зустрів я! — знов урвав хлопець. — Коли ще жив із блукай-бурмилами!
Баговищанський пірат усміхнувся.
— Так, я чув цю історію… Так от, його дочка одружилася з моїм племінником Шемом, і вони в теплі та добрі зажили на Вільних галявинах, аж поки…
— Ну-ну, — не стерпів юнак.
— У них найшлася дитина. Славний такий крихітка-хлопчик. Чорнявий, кучерявий. Йому було років чотирнадцять, коли вони надумали відвезти його до родичів-живолупів, які жили десь там у лісі. Я прохав їх нікуди не їхати.
— Вони б і не послухали, — промовив юнак, дивлячись на Острів Сон-дерев, і знову на нього наринули сни. — Вони поїхали на захід сонця, а ви дивились їм услід, і по ваших очах текли сльози…
Баговищанський пірат кивнув, очі його заблищали.
— Коли вони не повернулися, — промовив старий, — я подався на пошуки. Я знайшов їхній перекинутий фургон, розкидане майно і… — По щоках старого пірата потекли сльози. — І їхні холодні, бездушні тіла. Так, їх перебили работоргівці. Але я не знайшов жодного сліду свого троюрідного племінника, онука капітана Живчика…
— Його знайшли блукай-бурмила, а потім коло його виховання, а заразом і родоводу, заходилася Варіс Лодд. То вона привела хлопця ще в старе Нижнє місто, і він там жив у риштаковій бібліотеці… То був… то був… — промовив, вагаючись, хлопець.
