Читать «Великий секс у Малих Підгуляївцях» онлайн - страница 23
Люба Клименко
Нада, думаю, до ворожки піти.
Питаю в дівчонок:
— Чи не знаєте ви якоїсь доброї баби, шоб на картах чи на кохвейній гущі прочитала мою судьбу?
А вони мені:
— Так ти обратися до Бориса, шо в тебе білу тувалєтну бомагу купля!
— Точно! — зраділа я. — Як же я сама не додумалася?
Був у мене клієнт постоянний, мєсний маг, так він брав тіко білосніжну бомагу, а як її не було — не брав нічого. Так я йому годила — всігда придержувала біленьку.
Один раз кажу: Борисе Борисовичу, візьміть оцю розовеньку, вона ж така ловкенька!
А він мені:
— Нє-а. На ній нічого не видно!
Я існачала не в’їхала, шо він імєє в виду, і питаю:
— А шо ж там должно буть видно?
— Як шо? — удивлявся він. — Узори! — і додав: — Коричневі… Я ж на них гадаю, як на кофейній гущі…
Мене єлі не знудило од отвращенія. А потом думаю: чого це я із себе нєдотрогу строю? Какать — то не звращеніє, то нормальна хвізіологія! Чого тут приндитися? І городські, і селюки — всі це роблять, і тут нема нічого стидного! Тим більше, дівчонки розказували, шо він усю правду каже, як на духу, і нікада не бреше.
Бачте, гівно теж може бути дуже пользітєльне. Наш народ якраз любе такі перчені словечка. От моя покійна баба Улита — царство їй небесне! — казала на пропащу людину «гівно всрате!». А коли не було чого їсти в хаті і я просила: «Бабо! Дайте їсти!» — то вона мені на те: «Гівенця попоїж!» А як хотіли в нашому селі когось зачепити за живе, то казали: «Іди ти в сраку!», «До сраки мені ти!» або «Поцілуй мене у сраку!». А як людина нічого доброго нікому — ні собі, ні чужому — не зробила за своє життя, говорили: «Прожив, як за пеньком висрався!» А як уранці встану і захочу бабі розказати сон: «Ой, бабо, мені таке снилося», — то вона мені одказувала: «Як з гори гівно котилося?»
Так от. Подумала я про це і рішила: навєрно, шось є в тій Борисовій ворожбі.
Зговорилися ми з ним про сіанс, прийшла до його в хату (а нада було приходить тіко тоді, коли дуже какать хочецця), висиділа з повним кишечником три часа, потім просиділа в його непровєтріваємому тувалєті двадцять минут, шоб добути зі сраки те, шо я три часа усілєнно запихувала назад, підтерлася тою бомагою, шо сама йому й продала, і зайшла в комнату гаданія. А він там сидить в масці і резинових рукавичках.
От там я і почула про свою судьбу:
— Жде тебе, Галько, золота дорога, золотий принц на золотому коні і золотий рібйонок.
— Оце й усе? — питаю.
— А шо тобі, мало?
Плюнула я і пошла в розстроєних чуствах додому. Таке гаданіє я можу й сама собі нагадать. Сіла на маршрутку, доїхала до розвилки, шо веде до мого села, і попхалася пішки, обвішана тувалєтною бомагою, як намистом.
Іду і думаю: який же путь вибрать? Через Курячу гірку (так короче, але важче під гору пхатися, а потім униз хоч на сраці з’їжжай!) чи обійти її (так довше, зато без потєрі калорій).
Як правило, я іду в обход. А тут вдруг так заностальгірувала! Згадалося, як ми з Брігадіром на цій гірці милувалися заходом сонця і домилувалися до того, шо скліщилися і скотилися до баби Халимонихи в двометрову кропиву.
А ше тому я пішла тоді через гірку, шо накануні мені наснився странний сон: вроді я найшла на Курячій гірці золоту хвібулу. Тіко не поддєлку, а настоящу. В нас у селі привикли поважати сни: даром сон не сницця, шось він да й означа.