Читать «Великий секс у Малих Підгуляївцях» онлайн - страница 22
Люба Клименко
— Нєт, — кажу, — немає.
Тоді він мені:
— Разрєшитє прігласіть вас на мороженоє.
Я глипнула на цього клієнта оціночним взглядом і пойняла: тут уже нікада в жисті не встане, так шо можна не бояцця.
— Разрєшаю! — кажу йому.
І став він мене водить по суботам у кахве «Лакомка» на морожене. Без нікакіх послєдствій.
І так було два місяці. Я вже була подумала, шо дальше цього не піде, аж вдруг на третій місяць якось він пита:
— Галочка, ми с вамі встрєчаємся два мєсяца, можно, я посмотрю на вашу дєвочку?
Я розреготалася:
— Батя, та в мене немає дітей!
А він мені на те:
— Я імєл в віду другую дєвочку…
Я нашорошила вуха. Думаю: шо за пастка? Не буду рискувати…
А він, вроді піймавши хід моїх мислей, сказав:
— А я вам за ето кофточку куплю! Какую захотітє!
Ось тут він мене звалив наповал. Я ж на тій тувалєтній бомазі зовсім обідралася: вже думала, шо скоро цією бомагою прийдецця обкручувацця! А тут таке заманчіве предложеніє!
Я й согласилася.
Приходимо до нього додому, а там усе под старіну — ну, не дуже давню, а так, післявоєнну. І фотки з фронта, і томікі Леніна, і всьо таке комуністічеське.
Процедура оглядин моєї «дєвочкі» була дуже простою.
Він поклав мене на діван, підклав подушку під голову, а сам став роздивляцця. І знову ж таки, без нікаких послєдствій.
Він чесно купив мені кохточку, яку я захотіла. Так я стала приходити до нього кажної суботи, а кажної неділі він купляв мені шось у мій гардіроб.
І так длілось кілька місяців. І всьо було б в ажурі, якби дівки на базарі не запримітили: раньше, Галько, твій гардіроб був у стилі ретро, а тепер кажного тижня обновки! Признавайся: хто в тебе є? Особенно Нінка, та, шо сільодку продає, заінтересувалася.
Я, дурна, й розказала все, як на духу. Дівки посміялись і забули. А от Нінка — нє.
От якось я послі очередного партійного ісслєдованія повела Санича (так його звали) на базар, вибрала сподницю, а він мені й заявля:
— Галочка, у мєня сєгодня на ето нє хватіт дєнєг, вибєрі сєбє што-нібудь подєшевлє…
Я й оком не моргнула. Понімаю: усьо-таки він пінсіонєр, а не міліонєр, к сожалєнію. Я тоді ше й не запідозрила нічого лихого.
А в слєдующу суботу лежу собі на діванчику, розставивши поширше ноги, шоб йому вдобніше було розглядать, а він вдруг заявля:
— А чіво у тєбя она такая толстая?
Я не врубилася:
— Хто, — питаю, — товста?
— Как кто? Дєвочка!
Я мало не вдавилася чупа чупсом, яким усігда запасалася на суботу.
— Та не товста вона. Нормальна, — кажу.
А він мені на те:
— А вот у Ніночкі худєє…
І тут я усьо пойняла. Сука Нінка! Одбила в мене кавалера! А цей старий большевік — не падло? Га? Проміняв мене на Нінку, шо воняє сільодкою! А може, думаю, тому він і проміняв мене на неї?
Ось так мене знову «кинули».
Шо робить? Таке отчаяніє взяло, така туга, шо хоч з моста да в воду.
Мучилася я, мучилася, страдала собі, страдала, місця не находила. Я ж уже розкатала губу і на пальтечко, і на сапожки, і на колечко, а тут — така засада! Знову обідранкою ходить буду! І невже це так усю жисть? Невже я так і буду прозябать на тому базарі, пока не винесуть мене уперед ногами?