Читать «Схід» онлайн - страница 9

Вранці я прокидаюся і чую стукіт пташиних дзьобів. Сало, вивішене на веранді, замерзло на камінь. Гаїчки, дрозди і синички пробують ущипнути затверділий жир. Нерухоме повітря подібне на скло. Дерев’яна конструкція дому передає найтихіші звуки. Сіро-блакитне світло ранку наповнює кімнату. Це сяйво таке саме, як у дитинстві в неділю чи на канікулах, коли можна довше залишатися у ліжку, сам на сам з фантазіями про всі прийдешні світи. У ліжку було сонно і тепло, але досить висунути долоню — і відчуваєш ясний, блакитний холод.

Кілька днів тому я застряг у насипах над пегеером. У цьому місці дорога піднімається зигзагами і потім рівним кілометровим відрізком проходить через перевал. З голих лук вітер зганяє сніг, і білі язики заметів перегороджують проїзд. Треба брати назад, розганятися і щораз далі пробиватися у сипкі, зрадливі поля, сподіваючись, що за якимось разом вдасться перебратися на інший бік. Але мені не вдалося. Авто зависло на шасі і безпорадно крутило колесами. Я не мав зі собою ні лопати, ні ланців, нічого. Було мінус двадцять і мело. З усіх сторін насувалися сліпучі їдкі тумани. Зима щойно починалася.

Двадцять років тому я щотижня мандрував з наплічником сюди до крамниці, щоб стояти у цій дивній чи то феодальній, чи то суспільно справедливій черзі. У грудні — січні я повертався в сутінках. Зупинявся на перевалі і дивився вниз. У стайнях засвічувалися світла і починався вечірній ритуал. Дим з коминів піднімався рівно вгору. Небо на заході пломеніло, мов золоте дзеркало. Сяйво поселення аркою здіймалося серед безмежної темряви. Гавкали собаки. З прочинених дверей стайні тягнулася пара. Вівці лежали у напівмороці і жували. Люди пахли так само, як тварини, і так само родили потомство. По сто п’ятдесят злотих на дитину. У домах неподалік стайні, у такому самому запахові. Відразу за стіною починалася пітьма і простягалася кілометрами. Але тут було тепло і пахло гноєм і сіном, як у Вифлеємі. Бо мали народжуватися, наче нові боги, і залюднювати землю до найдальших окраїн.

Я ставав на перевалі, знімав наплічник, дивився і чув колихання темних вод. Вони там годували і поїли худобу, потім себе і скоро лягали спати, спокійні, що з ними укладали спілку, коли заходили до ковчега із синами своїми, жінками і жінками синів. Так було 1986 року. У крамниці — солонина, паштетівка, повидло у п’ятикілограмових банках, макарони, рис, цукор, чай, а у дні завозу ще й хліб і «Марцове». Ніколи нічого нікому не бракувало. Так їм пообіцяли. Жінка Тиця виносила на плечах мішок буханців. Різала окрайці, мастила, ставила таріль і кликала дітей. Ті виходили з глибини хати, з напівтемряви, і оточували стіл. Біля голих стін стояли якісь меблі. У куті залізна плита. У ній горів вогонь, і було тепло.

З Улан-Уде до Чити п’ятсот п’ятдесят сім кілометрів. Цілий день ми їхали електричкою без купе. Сім або вісім годин. Час до часу ми зупинялися у місцях, де безкрайня зелена оболонка на мить тріскала, і з-під неї виростали землянисті забудови. Голе дерево, шифер, паркани. Або якась подоба містечка. Це трохи нагадувало східну Польщу, Підляшшя, злегка розчинене цим безмежжям. Звідти приходили люди і всідали до поїзда. Одягнені вони були дивно. Особливо хлопці. Строкато і сумбурно. На тлі своїх країв вони виглядали, мов екзотичні птахи. Але то було секондом або китайщиною. Все якесь випадкове, недопасоване, ніби знайдене. З написами, нашивками і девізами всесвітнього віртуалу. Вони заходили, ставали у тамбурах між вагонами, бо невдовзі мали виходити. Через п’ятдесят, через сто кілометрів. Я знав ці обличчя. Запам’ятав їх з радянських фільмів, побачених у дитинстві. Вони зовсім не змінилися. Тільки тепер були кольоровими, а тоді чорно-білими. Тоді у незграбних піджаках і в кашкетах, а тепер — неначе ангели постсучасної іконосфери. Вони йшли через задвірки і картопляні городи, під небом Сибіру у спортивних шароварах і блузах з капюшоном, проштемпельованих емблемами глобальної спільноти. Через піски до кісточок у китайських рібоках. Старе дерево, пісок, а тоді відразу цей постсвіт підробок. Нічого між тим. Може, поміж тим дійсно нічого не було? Зяяла пустка після комунізму, порожнеча, і власне тому ця китайщина, цей смітник, це диво нового егалітаризму розбухали і розтискалися, не зазнаючи жодного опору. Я сам мав у кишені сонячні окуляри фірми «Океу». Купив їх в Іркутську у китайця за сто рублів, що трохи більше від десяти злотих. Я не міг відірвати погляду від цих хлопців у тамбурі. Вони виглядали так, ніби вдягалися напотемки. Жовте з фіолетовим. Рожеве з голубим. Завелике. Чуже.