Читать «Схід» онлайн - страница 89

За кільканадцять хвилин почали з являтися будинки. Далеко від шосе, за деревами. Масивні багатоповерхівки. Великі і нові. Важко було вгадати, чи там вже хтось мешкає. Серед них, за ними, вище за них стриміли крани, бо все це, мабуть, тільки починалося, лише розганялося, щойно мало настати. А потім зарості зникли, і ми їхали вже просто містом. Великим, щораз більшим, щораз склянішим, щораз позолоченішим, щораз нереальнішим, з фантасмагорії, із мішанки сенсів. Бо було таке саме, а водночас інше. Мінилося і манило. Передовсім цим всюдисущим золотом, а потім тими формами увінчань — вигнутими дахами, понасаджуваними на рівні, скляними, тридцятиповерховими паралелепіпедами. Немов промовляючи: «Щось там ми взяли від вас, але зробили наше». Весь час прямо, кільканадцять кілометрів, а потім лиш один поворот направо, і вже мала бути та вулиця, що тягнеться зі сходу на захід і перетинає площу Тяньаньмень. Я вийняв путівник і знайшов план міста. Властиво, тільки шматок путівника. Вдома я делікатно відрізав якусь одну п’яту з описом Пекіна і країни на північний захід від міста. Доробив щось схоже на палітурку. Мені не треба було цілої тисячі сторінок. За мапою все збігалося. Мене непокоїла тільки сама моя присутність тут. Мусив вигадувати ці пояснення із Сичуанню, з датою народження і Перл Бак у сірому папері. Я намагався виправдатися, креслячи в часі і просторі лінію, що сполучає Горохів, Підляшшя і Пекін.

Ми прокинулися опісля полудня наступного дня. У готелі «Forbidden City», у номері без вікна, десять хвилин пішки від площі. Без снів, у тиші, і вийшли з нього відразу після пробудження. Падав дощ, і раз за разом треба було ховатися то під деревами, то в підземних переходах. Було душно. Темніло. У найнаселенішій країні світу. Тож було тісно і саме тому душно. Під низьким небом, з якого били блискавки — десь на передмістя, може, далі, за мур, на Монгольську височину. Тісно від людей і вологи, від дощу і поту. На заході низько червоніла вузька смуга неба, а над нею — хмари. На площі було якось так темно і трохи страшно від того, що коли ті хмари зімкнуться, то западе цілковита темрява і лише трохи світитимуть авта, яких було зовсім небагато. Ця площа була завеликою, але одночасно тісною. Ніби нічого високого навколо не набудували, але якось сам простір нависав і пригнічував. Можливо, лише через той портрет на Брамі небесного спокою. Мав десь п’ять на вісім або більше. Рожевий, виблискував півтінями, мертвий, мов з воску, і з тією бородавкою на бороді. Одягнений у сіру блузу без жодної зморшки, немов її пошили для нього з целулоїду. Дивився якби на, але насправді десь понад, так собі. Ніби нічого не сталося. Ніби люди із Сичуані ніколи не їли глини. А в інших провінціях не виривали із ще живих ворогів нирки і печінку, щоби їх зжерти. Однак цілком може бути, що він дивився на все це, водночас дивлячись крізь це. 1957 року в Москві він сказав, що готовий покласти триста мільйонів китайців заради перемоги світової революції. Тоді це була половина народу. У грудні 1958 року він написав до керівництва партії: «Смерть буває корисною. Тілами можна удобрити землю». І тепер дивився порожнім поглядом, бо нічого не сталося. Дивився з портретів, з кожної банкноти, з шапок, торб, значків, будильників, горняток, обкладинок, порцеляновий, металевий, пластиковий, паперовий, гіпсовий, мабуть, десь і їстівний — з цукру, з тіста, з марципана. Дивився звідусіль. На свій народ, як на геологію, на тектоніку, на флору і фауну, на виникнення і вимирання видів. На мільярд триста мільйонів. А вони далі жили під його поглядом, немов дивилася на них вічність.