Читать «Схід» онлайн - страница 85

*

Приблизно тоді, коли я народився, люди в повіті Кву у Сичуані їли глину. Ми жили на партері. Вікно виходило на подвір’я. На дерев’яні комірки, в яких тримали вугілля, на чавунну помпу. Але у квартирі були кран і злив. Треба було подорослішати на кілька років, поки аж я зауважив усі ці речі. Ми палили вугіллям у печі, яка займала кут кімнати. Спочатку вогонь мав густий, смолянистий відтінок. Аж згодом він ставав яскраво-червоним, щоб врешті перетворитися на помаранчевий жар. Було тісно, низько і волого. Так, лиш одне вікно. З видом на вбиральню, голубник і міське-передміське небо з чорними схилами дахів, із глухими стінами з червоної цегли, з воронами. Батькам мусило бути тісно, хоч вони ніколи про це не казали. З їхніх сільських домів відкривався краєвид. Якщо навіть не з вікон, то вистачило вийти за кут, за стайню, за сад — і вже він був. Пролягав. А тут тільки це подвір’ячко, нерухоме зимою, наповнене дітьми у теплі дні. Або вузький під’їзд — і відразу вулиця з гуркотом трамваїв, автівками і людьми, які йшли і йшли без перерви і без якоїсь конкретної мети. Цілком інакше, ніж там, звідки вони прибули. Але самі такого хотіли. Той відкритий пейзаж їх ув’язнював. Вони прагнули змінити свою долю і змінити мою. Щоб я не мусив дивитися на хвилясту рівнину з купками тополь. Збирати шишки на розпал у печі. Щоб не мусив вдихати запах нагрітої олії, перемішаний із сосновим димом. Щоб не мусив усього того, що вони, щоб відразу отримав те, чого вони прагнули і за що мали боротися. З пісків і землі минулого, з коротких днів — просто на цемент, тротуари і під ліхтарі майбутнього, які світитимуть аж до кінця справедливої епохи, кінця, який ніколи не настане, бо переможеним буде не тільки гніт, але й смерть. І тому ми сиділи в такій темній норі, чекаючи, коли та епоха почнеться. З тим виходком на подвір’ї; хоч я не пам’ятаю холоду — значить, мав користуватися нічним горщиком у часи, близькі до днів, коли люди в Сичуані їли глину.

Ми їли пісок. Я це пам’ятаю. Смак вологого піску, видобутого з ямки на дюнах над рікою. Холодний, шорсткий. Здавалося, що піщинки от-от розм’якнуть і з’явиться смак їжі. Але такого не ставалося, і треба було виплюнути буру клюску, яка, скочуючись униз горбка, відразу обростала крупинками кварцу, ще мить ворушилася і тоді завмирала, як щось живе, але налякане. Я мав чотири-п’ять років. Мабуть, був сам. Вийшов з обійстя, прокрався через буру дорогу, грузнучи по кісточки. За нею були городи, пісок ставав яснішим, і починалися дюни. Я копав свою ямку і пробував їсти. Але за кільканадцять хвилин в долині, на обійсті, здійнялися крики: «Де він? Куди пішов? Боже мій, до ріки!». Бо ріка була мов недобрий магніт: притягала так сильно, що часом навіки, і село жило розповідями — хто, коли і в якому місці виплив. А вже діти, зі своєю цікавістю і довірливістю, були перед нею зовсім беззахисними. Хтось по мене прибігав, забирав і турботливо зачиняв фіртку. Подвір’я наповнювали запахи їжі. Найсильніше пахло смажене. Сама олія. Цибуля на олії. Риба. Картопля. Смалець. Свинина на смальці. Без нічого, лише посолена. Кров’янка — коли різали свиню — запечена у прямокутних бритванках. Картопляне тісто в тих самих бляшках. Пляцки з білої муки, до яких, щоб швидше виросли, замість дріжджів додавали соди і клали на киплячу олію. Молоко і хліб. Знову картопля, але вже для свиней, зварена у чавунних казанах, які потім парилися на дровах, і це саме її запах, перемішаний з димом, висів над подвір’ям, і це був запах ситості, якщо цим могли живитися свині. Так. І досить було зійти на дві сходини в глибину пивниці прямо з подвір’я, щоб зачути ніжний, але виразний запах сиру. Він легко бив у ніздрі квасним. Сир висів у білій марлі і стікав. Готові грудки лежали, прикриті льняною шматкою. Ясна білизна виглядала нереальною в холодній, вологій напівтемряві. У глечику стояла сметана. Холодна і густа. На стриху під балкою висіла солонина.