Читать «Схід» онлайн - страница 84

Тому я тепер тут лежу і не можу спати. Прислухаюся до памірського вітру. У пошуках часу, яким знехтував. Тому трачу здоров’я і витрачаю гроші, аби перевірити, доки це все сягало, як змінювало землі і який залишило слід. Тому мене нервує присутність «beerpotatoes». Своїми позашляховиками, які спалюють двадцять п’ять на сотку, вони переїжджають мені дитинство. Розчавлюють мені молодість, яку я розшукую в Мургобі і Каракулі. Підсідаю до старих жінок і розпитую про внуків і про минуле. Вони здивовані, що я розмовляю російською, бо сприймають мене за одного з отих. Кажуть, що колись було краще, але тепер теж може бути, адже нема війни. Вони такі, як мої бабці. У хустках, сидять на порозі, і з тією воєнною мудрістю, яка робила їхнє життя стерпним, а може, й щасливим. З мудрістю, яка дозволяла існувати у фальшивому світі комунізму і не втратити справжності життя.

Багато всього можна передумати, коли слухаєш північний вітер. Взимку тут мало бути по-справжньому холодно. У вікнах одинарні шиби. Сиділи в одному приміщенні і докладали цеглинки ячого гною до залізної пічки. Шматок за шматком, крихту за крихтою, лічачи, чи вистачить до перших теплих днів. Прислухаючись до шуму чорного повітря. Багато всього можна собі пригадати, коли дослухаєшся до відголосів власного організму, а вигоди — далеко у потемках: загорода без даху з дірою в дошці і відерцем негашеного вапна. З’являються бабці, дідусі, тітки. Зимовими вечорами я бачив заледве їхні тіні. Під стелею висіла нафтова лампа. Ми сиділи в кухні. Решта дому не опалювалася. Дві кімнати чекали на гостей, що часом з’являлися влітку. Але взимку отак сиділи, як біля вогнища, близько, щоб не втрачати світла, тепла і безпеки. На ліжках, на табуретику, притуливши спину до розігрітих кахель. Крізь голий сад проходив вітер від холерного цвинтаря. Дім стояв на відлюдді. Треба було сидіти близько і говорити не надто голосно. Війна ніби закінчилася, але не було подій більших і спогадів важливіших. Тож у тому сидінні і в розмовах була подяка за мир, а разом з тим і настороженість — чи крізь цей вітер і через високий сніг не проб’ється якийсь звук, від якого терпне шкіра. Так сиділи — по-людськи і якось по-тваринному, близько. Посеред чорної ночі і світу, тільки з одним вогником за склом, закопченим сажею. Я дивився на все це з віддалі, з постелі, сонний, і, напевно, тому вони були як тіні. Тривожні, але водночас спокійні, бо найгірше минуло. Навіть якщо вони не могли остаточно позбутися тривоги від війни і світу, то я врешті засинав у безпеці, заслуханий у їхню повільну розповідь.

Так, як в Каракулі. Тисячі кілометрів від дому. Сотні кілометрів від інших, так само забутих поселень цього плоскогір’я. Я втискав лице у матрац і віднаходив запах пороху і дух тіл, що раніше на ньому спали. Крізь шпару під дверима просочувалися запахи з глибини дому: розігрітий жир, трохи диму, людське тепло і дрібка тютюну. Я уявляв собі, що надворі зима, глибокий сніг і пітьма, яка простягається так далеко, що в кінці переливається за край і спливає по кривизні землі. Але я у теплі і в тиші, не мушу вставати, і зараз надійде сон.