Читать «Схід» онлайн - страница 70

Недалеко від міста дорога почала підніматися на перевал Улан-Даваа. Це було на висоті майже дві тисячі метрів, тож двигун перегрівався, і час до часу мусили зупинятися. Дув вітер. Ми виїжджали на Алтай. На зупинках, не чекаючи, поки вистигне двигун, я йшов уперед. Вище і вище. Хотів побачити щось живе. Лежали самі кістяки. Вгорі ширяв птах. Виїжджена дорога плуталася і розплутувалася, оминаючи скелі і ущелини. З висоти наш бус здавався ще однією кам’яною брилою на узбіччі. «Таємна історія» — це переважно дієслова та іменники. Розповідь, яка ніщо не оцінює. Можливо, прикметник вважався плодом сумнівів і нечистого сумління. Я подумав, що було би добре пройти колись цю країну пішки. Щоб нічого не пропустити, щоб торкнутися до неї у масштабі один до одного, ніби йдучи рельєфною картою натуральної величини. Просто так. Бо нічого себе обдурювати, що торкнешся її насправді. Це завжди буде мапа, але щораз більша, щораз ближча до шкіри. З ультралегким наметом, з пуховим спальником, у добрих черевиках, з мінімальним багажем. Як піший юродивий у країні вершників і водіїв. Як ризький поштовий чиновник Костянтин Ренгартен сто років тому. Тоді в передмістях Урги пси обгризали трупи людей, але він стверджував, що «на світі існує небагато місцин, настільки цікавих для мандрівника, як Урга». Він мандрував без намету, шукав притулку в юртах і вивчав життя. «Перше, що я побачив, була гладка дама, яка, оголившись, шкрябала все своє тіло коров’ячим рогом, насадженим на палицю».

Я йшов дорогою догори і складав плани повернення, а за спиною все зменшувалася плямка нашого УАЗа. Властиво, я складав їх від самого початку, коли о шостій ранку ми їхали в таксі з аеропорту. Узгір’я довкола колишньої Урги були золотисто-коричневі. Саме місто здавалося спорожнілим, а впоперек вулиць лягали чорні тіні. Вже тоді я планував повернення.

Але того дня ми добралися до Цагааннууру. Та спочатку Тульга з’їхав з битого шляху, і ми подалися навпростець. Над рікою, серед високого очерету знайшли кілька вбогих юрт. Це були знайомі Тульги. Почастували нас чаєм і сушеним сиром. Господар наливав архі з п’ятилітрової пластикової пляшки з-під машинної оливи. Цей кумисовий дистилят мав не більше п’ятнадцяти градусів і мав смак ледь кислої сироватки. Ми сиділи на витертих червоних килимках. Увесь церемоніал — наливання, пиття по одному ковтку, доливання, подавання наступному — мав сотні років. Усе в цьому було давнішим, ніж здавалося, ніж можна було собі уявити. Я дивився на їхні смагляві обличчя, на сухорляві тіла, одягнені в китайський мотлох. Вони були люб’язні і стримані. Однаково позбавлені і потаємності, і демонстративності. Сюди міг би заїхати персидський шах або бельгійський король, а вони не мали би проблем з тим, як поводитися. Просто завжди знали, ким вони є. А ми — зі своєю безцільною виправою, блідою шкірою, з черевиками «Salomon», апаратами «Pentax», із цим цілковитим браком обґрунтування власної тут присутності, з усією цією примхою — зовсім не були для них провісниками змін. Вони прийняли нас так, якби ми були дітьми того самого простору, тієї самої оповіді, яка ведеться з древніх часів. Потім вони поїхали за нами своїм УАЗом, щоб переконатися, що ми зуміємо переправитися через розлиту після дощу ріку. І ще до сутінків ми опинилися в Цагааннуурі.