Читать «Схід» онлайн - страница 67

Улаангом, що ж можна написати про Улаангом… Що ми приїхали пообіді і весь час здавалося, ніби ми перебуваємо в передмісті, а спека раптом стала важкою і мовби металевою. Порохи мали смак бензину. В центрі міста на стовпі серед сплутаних електродротів сидів великий хижий птах. На площі між монастирем і аеропортом валялися рогаті черепи корів. Із аеропорту був лише один рейс на тиждень — до столиці. Вершники приїжджали з глибин степу і відразу опинялися в центрі. Вітер ніс пісок. Треба було звикнути, що це передмістя — справжнє місто. Недалеко від головної площі дві жінки мурували цегляну стіну. Здавалося, що вони із соцреалістичного фільму. Щоправда, цеглини лежали криво, а розчин стікав бурими фалдами. Вони не вміли будувати міст. Неозброєним оком було видно, що вони втрачають силу, стоячи серед мурів. Хтось зробив їм кривду, зводячи ці бетонні оселі і переконуючи їх у них перебратися. Хоч це правда, що в степу вони вмирали від хвороб і холоду, коли під час зимових морів гинули мільйони голів різної худоби. Якби не радянці збудували їм ці потворні міста, це зробили б китайці. І тоді монголи стали б меншиною у власній країні — так, як невдовзі стануть у себе меншиною тибетці. Тут усе має інший вигляд. Навіть комунізм. Після кількох годин у куряві і на вітрі із запахом бензину мені хочеться пити. У холодній і охайній крамничці знаходжу кілька ґатунків «Чингізхана». Продавчиня розмовляє російською. Питає, чи подобається мені місто. Брешу, що так, і виходжу. Та насправді це не брехня. Улаангом мені подобається. Незадовго сюди всі поз’їжджаються. Вже тепер вони не можуть жити без усіх цих крамниць. Привозять сотні порожніх пляшок у колясках мотоциклів. Вони покинуть своїх тварин і приїдуть наслідувати підробку міської цивілізації. Так, як ми вдаємо вигаданих європейців, позшиваних, мов Франкенштейн, із якихось решток. Навіть їхній президент сказав, що для того, аби вижити, треба відмовитися від традиційного способу життя. Вранці наступного дня в нас закінчилися гроші, і ми пішли до банку поміняти трохи доларів. До двох віконець стояли черги. Працівниці у фірмових жакетах обережно стукали по клавіатурах. Між ними походжав шеф, роздаючи настанови. Він був молодий, великий і самовпевнений. Носив білу сорочку, краватку і чорний костюм. Офіс був сучасний і дешевий. Навіть у покинутій дірявій юрті було більше життя і привабливості. В куті стояла пластикова пальма. Клієнтами були переважно пастухи в потертих, масних халатах-делах і в чоботах. Пахли димом, худобою і людськими випарами. Мали коричневі, поморщені лиця. Жінки і чоловіки. Стискали в долонях пачки банкнотів зі своїм давнім вождем, який покорив півсвіту, і вершниками у степу. Несміливо юрмилися перед службовцем, що пітнів у своєму жалобному костюмі і дивився на них так, немов нікого не бачив. Я став у кінці і переживав, чи мої долари не надто понищені, бо пошкоджених і старих тут не приймали. Подумав собі, що таким буде кінець. Прийдемо з наших степів і стоятимемо на якихось бурих плитках перед столом з фанери і китайським комп’ютером, і будемо всиратися зі страху, чи все гаразд з нашими грішми або кредитоспроможністю. Але я любив Улаангом. Вони там усе мали. Цей банк, готель із сірої цегли, цей пил зі смаком низькооктанового бензину, а у планах — пам’ятник Юмжаґійнові Цеденбалу на головній площі. Цеденбал керував країною п’ятдесят років. Проект монумента представляли на вуличному білборді. Все в них було. Всі минулі і прийдешні епохи зібрані в одному місці, як у якомусь тематичному парку. Заїжджали на конях до центру. За ними стежили величезні дикі птахи. Радянська Росія подарувала їм розпачливу візію міста, профілактичні щеплення і абетку. Як реванш за наїзд Батия вісімсот років тому, коли монголи перемогли і уярмили посварені руські князівства. Можна судити по-різному, але здається, Русь зрештою на цьому виграла, бо стала частиною світової імперії і могла побачити, як ведуть великі війни, як збирають податки і як дають лад безміру. Все це разом з ідеєю імперії і уявленням про необмежену владу хана мусило їй в майбутньому пригодитися. Ціна щеплень, будинків, понищених уже в процесі спорудження, і кирилиці здавалася невисокою.