Читать «Схід» онлайн - страница 42

Я з’їхав з польової дороги і повернувся на асфальт. За селом догнав двох хлопців на велосипедах. Один віз вифлеємську зірку на патику. Вона була із сірого картону, ще не позолочена. Мала колір землі і луків. Віяв вітер, і вони ледве їхали. У глиб пейзажу, який здавався дуже давнім і тільки ледь порушеним людським життям. Цей образ був простий і гарний. Похилені, проти вітру, їхали крізь пустку, щоби десь позолотити цю звізду. Добути її з бурої матеріальності, звільнити від підмоклого, предвічного краєвиду і хоч трохи позначити надприродністю. На старих і чорних від мастила роверах вони їхали по золото, ладан і миро. За два тижні перед святом Трьох Царів. Їм було стільки років, скільки мені, коли приїжджав у ці краї, щоб запам’ятати їх назавжди. Тепер повертався, аби хоч щось зрозуміти з власного життя. Я їх обігнав і за мить знову звернув на промоклу бічну. Вона вела до села і там закінчувалася. Скільки було домів? Небагато, справді небагато.

Тепер я міг би клікнути, наблизити і порахувати, але волію залишатися в тому часі — день після Різдва, коли нормальне життя ще не почалося, ще не вийшло із теплих домів, тільки ці два хлопці із зіркою, а потім, за селом, три чоловіки, що рубали надбережні верби. Побачивши мене, перестали і дивилися вслід. Я заїхав настільки далеко, наскільки вдалося. Піщаний яр закінчився сосниною. Я вийшов і пішов до ріки. Вона була сіро-блакитна, а не зелена. Повільно плила під низьким небом, залишаючи село за собою. Мене завжди вабили місця, з яких можна лиш повертатися, місця в самому кінці. Завжди. Шукав їх інстинктивно. На березі лежав човен. У ньому збиралася дощівка. Я дивився на інший бік і мені здавалося, що бачу вежі костелу, який пахнув старою живицею і воском. Біля нього сходили німці, щоби подолати течію, повну вирів. Зліва був курган, насипаний у прадавній минувшині. На ньому я сидів із сільськими хлопцями і дивився на протилежний бік, на місце, де стояв тепер. Тоді уявляв собі, що колись піду за ріку, а потім ще далі і далі. Може, я вигадую, але ж не могло бути інакше. Ми крадькома пили дешеве вино і дивилися на рівнину, яка нагадувала степ з дрібними фігурками корів, овець і коней. Тепер я бачив, що цей степ був підмоклий і насправді нагадував багна.

Бо як це так? Що з часом віддаляємося від місця, де народилися, і це називається втечею, зрадою, еміграцією? І все, що ми робимо, це спроба повернення? І життя — це вигнання? Мовби в якихось боснійських богомилів? І, як співали «Breakout», «ріка дитинства»? Як цей мій Буг, до якого мушу час до часу повернутися, щоби хоч на мить вислизнути з вигнання і перехитрити самотність? Що ж це? Чим ширші кола описуємо, тим виразнішає центр цього обертання і тим сильнішає притягання?