Читать «Схід» онлайн - страница 41

Деякі бункери позаростали кущами. Я їхав уздовж межі світів. Уздовж межі Сходу і Заходу. «Вважаю природним те, що німці, дбаючи про добро людства, мають обов’язок нав’язувати нашу модель життя нижчим расам і народам, які, через свою нижчу інтелігентність, не дуже розуміли, чого ми прагнемо», — писав вісімнадцятилітній танкіст-механік Генрі Метельман з Гамбурга.

Цього літа ми шукали слідів мосту; тато розповідав, що вранці 22 червня село було порожнє. Вони вийшли тихцем. Усе своє забрали. Залишилося трохи сміття і слідів. Зникли маскування, намети, польові кухні. Гриміла артилерія. «Не були поганими», — казав він. Село зажурилося, що пішли геть. Вони давали їжу. Платили, коли щось брали. Панував лад. Їм треба було без перешкод зосередити і замаскувати всі свої дії, транспорт, понтони, човни. Без потреби не стріляли. З протилежного берега видивлялися і прислухалися совєти. Тож село шкодувало, коли вони пішли на Схід із цивілізаційною місією. Спершу водою, тоді пласкими луками і під вогонь з перших дотів. Це якщо отетерілі совєти взагалі стріляли, бо такий же отетерілий і заціпенілий був у Москві Сталін, а без його наказу ніхто не наважувався стрілити.

Через ріку я дивився на країну дитинства. Бачив білі мури давнього православного монастиря Христа Спаса у русько-візантійському стилі. Трохи далі на північ — вежі колишньої уніатської церкви, а тепер католицького костелу. Пам’ятаю запах дерева, кадила і воску. Я дивився в бік минулих днів. Уявляв собі солдатів на світанку, в ранковому тумані, немов озброєних духів. Спускали понтони і човни на зелену воду. В деяких місцях дві треті течії можна було подолати вплав, потім починалися вири і низьке урвище другого берега. Багато разів я переправлявся так, як вони. 22 червня ще тривало навчання, тож трохи пізніше. На початку липня, коли спека заповняла навіть ті місця, куди сягала тінь. Ми з’їжджали на берег довгою прямою дорогою, щоб наповнити водою трьохсотлітрову бочку, бо в криницях бракувало. З’їжджали тією ж дорогою, що й вермахт, але нас зупиняла ріка з легендою про свої смертоносні вири. Ми залишалися на західному боці. Але мрія про те, щоби піти далі, не покидала мене ніколи. Майже так, як двадцятилітнього парашутиста Мартіна Пьоппеля: «Нема на світі країни, яка б мала для мене таку магнетичну притягальну силу, як більшовицька Росія».

У середині сімдесятих років тріснув трубопровід «Дружба». Рікою плила чорна мазь. Осідала на березі, на прибережних верболозах. Одного дня хтось це все підпалив. Палали зарості, палала ріка. Це було як війна, лиш без солдатів. Я знав, що нафта з Росії, з Радянського Союзу. Що це на сході. Далеко, та водночас близько. Уявляв собі Москву як щось віддалене, сіре, велике і нудне. Вона була нереальною, але ми жили в її тіні. Мусило минути багато років, щоб я зміг додуматися, що відчував Мартін Пьоппель. Треба було, щоб завалилася країна, яка його спокушала. Мусила виникнути якась порожнеча, яку треба було наповнити уявою і досвідом.