Читать «Схід» онлайн - страница 31

Стільки разів я їхав у ті краї, а ніколи не доїжджав до нього. У Жижині або в Курові повертали направо. Це означає, що ми висідали з машини і чекали наступної оказії. Завжди якось таланило. Автівки тоді пахли низькооктановим свинцевим бензином. Цей запах, змішаний з літньою спекою, з димом сигарет, мав у собі щось наркотичне. Але повертали праворуч, і Люблін залишався десь удалині, немов лагідний охоронець цих місць. Сама його назва звучала приязно і тепло. Асоціювалася з літом, свободою, з доброзичливістю пейзажу. Але ми їхали до Казімєжа. Починаючи з травня. Просто замість того, щоб іти до школи, ми їхали стопом до Старої Мілосної, бо там розходилися дороги на Люблін і на Брест. Коли щастило, були на місці за три-чотири години. Якось я їхав з кимось уночі. Водій висадив нас у Пулавах. Небо вже ясніло. Далі ми йшли пішки. На світанку ввійшли до містечка. Було тепло і тихо. Лиш звуки наших кроків на ринку. З пекарні долинав запах свіжого хліба. Перемішаний із цим світанком, з тишею. Пішли туди. Пекар зрадів, побачивши нас, хоч ми були обдерті, довговолосі і запорошені. Він втішився, що хтось встає так рано, як він. Подарував нам буханець. Його неможливо було втримати. Треба було нести, загорнувши в сорочку. Потім ми постукали до якогось господарства, і жінка дозволила нам поспати на сіні. Ми отримали молоко до свіжого хліба. Отримали постіль. Сонце вставало, а ми вкладалися. Мені було шістнадцять, може, сімнадцять років, і я уявляв собі, що власне це є Сходом — країною чудес. Входиш на світанку до малого містечка, і тебе гостять так, як треба гостити мандрівника. Їжа, доброзичливість і сон. І віддалік Люблін, наче замок на зеленім узвишші, що оберігає спокій цих земель.