Читать «Загальні засади призначення покарання за кримінальним законодавством України» онлайн - страница 10

У зв’язку з цим варто згадати ст. 26 КК УРСР 1922 року, яка передбачала, що, будучи мірою оборонною, покарання повинне бути доцільним. Необхідність у принципі доцільності на той час була зумовлена, як зазначається в юридичній літературі, не тільки сформованим у 1920-і роки курсом на посилення репресії, але й загальним упередженим підходом до самої особи злочинця, яка нібито мала надзвичайно стійкі злочинні установки.

У наступному законодавстві вимога доцільності не передбачалася. Не передбачено її й у чинному КК України. Це, зокрема, підтверджується в Постанові Пленуму Верховного Суду України № 7 від 24 жовтня 2003 р. "Про практику призначення судами кримінального покарання”, де в переліку принципів, які повинні враховувати суди при призначенні покарання, не зазначено доцільності покарання.

Виділення принципу ефективності покарання, на нашу думку, також не обґрунтоване, тому що ефективність покарання скоріше слід розглядати як умову чи результат призначення покарання, а не як принцип. На ступінь досягнення цієї умови, як справедливо зазначав ще М.Д. Шаргородський, впливають рад факторів, одним із яких є дотримання принципів кримінального права, але вирішальне значення серед них, як уявляється, має реалізація принципів призначення покарання, тому що в них найточніше і найповніше відбиваються загальні, основні й істотні ідеї, які визначають сутність і зміст інституту призначення покарання. Однак призначене покарання буде ефективним тільки тоді, коли нарівні з дотриманням зазначених принципів буде забезпечено його невідворотність, що "є найважливішою об’єктивною передумовою ефективності покарання".

З урахуванням викладеного слід підкреслити, що призначення покарання повинне мати своєю підставою: 1) загальні та галузеві принципи законності, справедливості, гуманізму; 2) спеціальні принципи інституту призначення покарання: індивідуалізації покарання й економії заходів кримінально-правового примусу. При цьому, як справедливо зазначає О.С. Горелік, "виділити вплив якогось принципу в "чистому вигляді" навряд чи можливо — їх взаємодія характеризується проникненням один в одного". Аналіз змісту принципів призначення покарання можливий тільки з урахуванням їх тісного взаємозв’язку і взаємозалежності. Це дозволить не тільки точніше розкрити зміст кожного, але й установити весь процес їх функціонування в інституті призначення покарання.

Принцип законності покарання було проголошено в ст. 7 Європейської конвенції про захист прав й основних свобод людини 1950 року, яка так і називається "Жодного покарання без закону”. КК України 2001 року закріпив його в пп. 1, 2 ч. 1 ст. 65, зазначивши, що суд призначає покарання в межах, установлених у санкції статті Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинений злочин і відповідно до положень Загальної частини КК. Будь-яке порушення даного принципу серйозно впливає на права і свободи людини й виключає можливість досягнення покаранням його мети. Проте аналіз судової практиці свідчить про наявність випадків порушення принципу законності при призначенні покарання. Прикладом такого порушення є призначення штрафу як додаткового покарання, коли він у санкції статті, за якою особу визнано винною, не передбачений. Так, вироком суду К. засуджено за ч. 3 ст. 185 КК на три роки позбавлення волі. На підставі ст. 75 КК його звільнено від відбування покарання з іспитовим строком два роки, і відповідно до ст. 77 КК призначено додаткове покарання у вигляді штрафу в розмірі 510 грн.