Читать «Король Матіуш Перший» онлайн - страница 46

XVIII

у третього, наймолодшого короля, було сумне обличчя. Він прийняв Матіуша привітно й лагідно, але дуже скромно. Це здивувало Матіуша й навіть трохи образило.

«Скупий, мабуть», — неприязно подумав він.

Ще більше здивувався Матіуш, коли побачив королівський палац, який нічим не відрізнявся від сусідніх будинків. І остаточно роззявив рота, помітивши в одного лакея брудні рукавички і — дірку на королівській скатертині, щоправда, майстерно заштопану шовковими нитками; але дірка є дірка, яка б маленька вона не була, і жодні шовкові нитки тут не допоможуть.

Але яке ж було здивування Матіуша, коли він потрапив до скарбниці цього скупердяя. Гори золота, срібла й коштовних каменів переливалися й сяяли так, що очам боляче.

— Який ви багач! — мимоволі вирвалося в Матіуша.

— Ну що ви! Якщо ці скарби розділити порівну між усіма жителями моєї країни, кожному дістанеться по маленькій монеті.

Він сказав це так просто і щиро, що Матіуш перейнявся до нього симпатією. Й образи як не бувало!

Вечорами, коли вони не ходили в театр, король грав на скрипці. Від його гри ставало сумно-сумно і з грудей мимоволі виривалося зітхання.

«Які різні бувають королі», — дивувався про себе Матіуш.

— У вашій столиці, здається, є дуже високий будинок? — запитав одного дня Матіуш.

— Так, парламент. Я думав, вам це буде не цікаво. Адже у вас народ не бере участь в управлінні державою.

— Ні, що ви! Мені б дуже хотілося побачити цей… цей парламент.

Що це за штука, Матіуш так і не зрозумів.

«Дивно, я стільки чув розповідей про подвиги королів, що жили сто, двісті, тисячу років тому, а про те, як живуть і що роблять теперішні королі, мені ніколи ні слова не говорили. Може, знай я їх раніше, і до війни не дійшло б».

Король знову заграв на скрипці.

— Чому ви граєте так сумно? — запитав Матіуш.

— Життя сумне, мій друже, особливо в королів.

— У королів?! — здивувався Матіуш. — А ось королі, ваші сусіди, дуже веселі.

— Це вони лише при гостях прикидаються веселими й безтурботними. Такий звичай. А насправді їм теж сумно: адже вони програли війну!

— Отож, і ви сумуєте саме тому?

— Ні. Мене це навіть радує.

— Радує? — здивувався Матіуш.

— Так. Я був проти війни.

— Чому ж ви тоді воювали?

— Іншого виходу не було.

«От дивак, не хоче воювати й воює. І ще радий, що програв війну. Таких диваків я ще не зустрічав».

— Перемога — небезпечна річ, — немов про себе промовив король. — Переможці часто забувають про свій обов’язок.

— Про який обов’язок? — дивуючись, перепитав Матіуш.

— Про королівський. Король зобов’язаний піклуватися про добробут свого народу. Корону носити — справа нехитра. А ось як зробити людей щасливими? Існують реформи… — ніби роздумував уголос Сумний король.

«Цікаво», — подумав Матіуш.

— Але реформи — річ непроста, дуже непроста.

З-під смичка полилися такі тужливі звуки, немов сталося непоправне нещастя.

Тієї ночі Матіуш довго не міг заснути. Він крутився з боку на бік, а у вухах чувся тужливий плач скрипки.

«Треба обов’язково з ним поговорити, порадитися. Здається, він хороша людина. А то мене називають Реформатором, а що таке реформи, не знаю. За його словами, це річ дуже непроста».