Читать «Король Матіуш Перший» онлайн - страница 32

Роздумує Матіуш про свою долю, але духом не падає, не втрачає надії: «Хотіли мене повісити — і не повісили. Може, і куля обмине. Стільки їх над моєю головою пролітало, а я — живий».

Він з апетитом повечеряв. Їжа була дуже смачна. За існуючим звичаєм, засуджених до смерті належало годувати ситно і смачно. А Матіуша вважали приреченим.

Сидить Матіуш біля віконця й дивиться, як у піднебессі кружляють аероплани. «Наші чи ворожі?» Не встиг він додумати до кінця, як поряд із в’язницею розірвалися одночасно три бомби.

Що було потім, Матіуш не пам’ятав. Бомби посипалися градом. Одна влучила в хату-в’язницю, і все перекинулося догори дном. Почулися крики, стогони, гуркіт. Матіуш відчув, як його взяли на руки, але він не міг підняти голови. У вухах стояв нескінченний шум. Опритомнів він на широкому ліжку в розкішно обставленій кімнаті.

XI

к ви почуваєтеся, ваша королівська величносте? — витягнувшись струнко, запитав той самий старий генерал, який узимку вручав йому медаль.

— Я — Томек Пальчик, Вирвидуб, рядовий солдат, пане генерал! — закричав Матіуш, схоплюючись із ліжка.

— Зараз ми це перевіримо, — засміявся генерал. — Гей, покликати сюди Фелека!

Увійшов Фелек у формі пілота.

— Скажи-но, Фелеку, хто це?

— Його величність король Матіуш Перший.

Опиратися далі не мало сенсу. Для підняття духу солдатів і всього народу необхідно було повідомити, що король Матіуш живий і перебуває на фронті.

— Чи у змозі ваша величність взяти участь у військовій раді?

— Так.

На військовій раді Матіуш дізнався про таке: містом в автомобілі возили фарфорову ляльку. А під час аудієнції канцлер садовив ляльку на трон, непомітно смикав за мотузочок, і лялька кивала головою та віддавала честь.

В автомобіль ляльку вносили на руках. Король Матіуш, повідомляли в газетах, дав обітницю не ступати ногою на землю доти, доки останній ворог не буде вигнаний за межі країни.

Прийом удався: люди повірили. Хоча здавалося трохи дивним, чому Матіуш і на троні, і в автомобілі завжди сидить в одній і тій самій позі, ніколи не посміхнеться, слова не вимовить, лише головою киває та честь віддає.

І ось містом поповзли зловісні чутки. Звістка про таємниче зникнення Матіуша просочилася крізь товсті стіни палацу.

У ворожому стані теж дещо знали з донесень шпигунів, але особливого значення цьому до певного часу не надавали. Була зима, а взимку на фронті, як правило, затишшя.

Та коли стало відомо, що війська Матіуша готуються до наступу, вороги забили на сполох, заметушилися і врешті-решт вивідали таємницю.

І ось напередодні наступу за великі гроші підкупили якогось шибеника, він метнув камінець і вцілив прямо в ляльку-короля.

Голова у фарфорової ляльки розбилася, і лише рука продовжувала вітально підніматися. Столиця була в сум’ятті: одні впали у відчай, інші обурювалися, що їх так безсоромно обдурили, треті просто сміялися.

Наступного дня після вилазки, унаслідок якої Матіуш потрапив у полон, над окопами показалися ворожі аероплани, але вони скидали не бомби, а листівки: