Читать «Король Матіуш Перший» онлайн - страница 19

— «Хто, хто!» Блохи. А може, і гірше що. Старий сказав: на війні страшні не кулі, а ці паразити.

Матіуш пригадав історію злощасного королівського лакея і подумав: «Цікаво, як виглядають ці комахи, які так несамовито розлютили мого великого предка». Але вдаватися до роздумів було ніколи.

— Хлопці, ховайтеся, поручик іде! — гукнув раптом капрал.

Їх заштовхали в куток і прикрили зверху шинелями.

Після перевірки обмундирування в декого виявили зайві речі. Один солдат, за професією кравець, узявся знічев’я зшити для наших добровольців солдатську форму.

Гірше йшла справа з чобітьми.

— Дослухайте, хлопці, ви серйозно вирішили воювати?

— Атож?

— Доведеться багато пішки топати, ось що. Тому після рушниці для солдатів головне — чоботи. Поки ноги цілі, і горя мало, а п’яту натер — пропаща ти людина. Кришка тобі. Каюк.

Солдати ліниво перемовлялися, а поїзд повільно просувався вперед. По годині й більше простоював він на станціях, щоб пропустити ешелон важливіший, їх відправляли на запасну колію. Траплялося, повертали назад на станцію, яку вони щойно покинули, а то й зупиняли в чистому полі, за кілька кілометрів від житла.

Інколи солдати співали пісень, у сусідньому вагоні хтось грав на гармошці. На стоянках навіть танцювали. Для хлопців, яким не дозволялося виходити з вагона, час минав особливо повільно.

— Не висовуйтесь, поручик іде! — чулося раз-пораз.

Матіуш почувався таким утомленим і розбитим, ніби принаймні в п’яти боях побував. Хотілося спати, але заважало свербіння; вийти на свіже повітря не можна, а у вагоні задушливо.

— Знаєте, чому ми так довго стоїмо? — запитав один солдат, веселий, жвавий парубок, який завжди приносив свіжі новини.

— Мабуть, міст підірваний або дороги пошкоджені.

— Мости наші охороняють — будь здоровий!

— Значить, вугілля не вистачило, не розрахували, скільки треба буде.

— Може, диверсанти паровоз зіпсували?

— Ось і ні! Усі ешелони затримані, бо королівський потяг має проїхати.

— А хто ж, хай йому біс, у ньому їде? Чи не Матіуш, наш король?

— Лише його там не вистачало.

— Не нашого розуму це справа. Король знає, що робить.

— Тепер королі на війну не їздять.

— Інші не їздять, а Матіуш якраз міг поїхати, — вирвалося в Матіуша, хоча Фелек смикнув його за рукав.

— Усі королі хороші. Може, у давнину інакше було.

— Звідки ми знаємо, як було за старих часів? Теж, мабуть, лежали під периною і тремтіли, тільки ніхто цього не пам’ятає, ось і вигадують усякі небилиці.

— А навіщо їм брехати?

— Тоді скажи: кого більше загинуло на війні — королів чи солдатів?

— Король один, а солдатів багато.

— А тобі одного мало? І з ним клопотів не оббирешся.

Матіуш не вірив своїм вухам. Значить, це брехня, ніби народ, особливо солдати, люблять його? Ще вчора він гадав, що інкогніто необхідне, бо від надміру добрих почуттів йому можуть заподіяти тілесні ушкодження, а сьогодні зрозумів: якби знали солдати, хто він, то це не викликало б у них жодного захоплення.

Дивно: солдати їдуть битися за короля, якого не люблять.

Найбільше Матіуш боявся, щоб не почали лаяти його батька. Та ні, його навіть похвалили: