Читать «Король Матіуш Перший» онлайн - страница 11

«Три держави оголосили вашій величності війну, — писав Фелек. — Мій батько давно обіцяв випити на радощах при першій звістці про війну. Я чекаю, коли він нап’ється, бонам необхідно побачитися».

Усе зрозуміло: сусіди захотіли скористатися недосвідченістю короля. І Матіуш вирішив довести їм, що вони помилилися: він хоч і маленький, зуміє захистити свою країну не гірше дорослого.

Війна!

У Матіуша кров розбурхалася — недаремно він був правнуком відважного Павла Завойовника!

Ось коли згодилося б збільшувальне скло, що на відстані запалює порох, і шапка-невидимка!

Матіуш чекав, коли його запросять на надзвичайне засідання і він, як монарх, візьме кермо влади у свої руки. Але засідання відбулося вночі, і Матіуша не покликали.

А вранці, як завжди, з’явився на урок гувернер-іноземець.

Матіуш знав: за придворним етикетом королеві непристойно вередувати, упиратися й сердитися, особливо в такий відповідальний момент, як зараз. Тому він лише грізно насупив брови і, поглянувши на себе в дзеркало під час уроку, подумав: «Я схожий на Генріха Лютого!»

З нетерпінням чекав Матіуш тієї години, коли міністри зазвичай з’являлися до нього з доповідями. Уявіть його обурення, коли церемоніймейстер оголосив, що сьогодні аудієнція відміняється.

— Я вимагаю, аби військовий міністр негайно з’явився в тронну залу! — збліднувши від гніву, твердо сказав він.

Слово «військовий» Матіуш виголосив таким тоном, що церемоніймейстер насторожився: схоже, юному королеві все відомо.

— Військовий міністр на засіданні.

— Тоді я сам піду до нього, — заявив Матіуш і попрямував до аудієнц-зали.

— Ваша величносте, зачекайте хвилинку, — ледве не плачучи, благав старий. — Згляньтеся наді мною! Я головою відповідаю за порядок у палаці. У мене будуть великі неприємності.

Матіушу стало шкода старого. Адже ніхто не знав краще за нього, що можна робити королеві, а чого не можна. Часто довгими зимовими вечорами, сидячи біля каміна, Матіуш, затамувавши подих, слухав розповіді старого про короля-батька, королеву-матір, про бали й театральні вистави, паради й маневри.

Крім того, Матіуша мучили докори сумління. Таємне листування із сином сержанта, крадені вишні й малина — усе це не давало йому спокою. «Звичайно, — міркував він, — сад належить мені, і ягоди я рвав не для себе, а для інших. Але робити це крадькома, нишком — недобре. Раптом я збезчестив цим вчинком своїх великих предків?»

Сльози старого схвилювали Матіуша. І доброта ледь не погубила його: він уже готовий був передумати. Але вчасно схаменувся і, зробивши над собою зусилля, спохмурнів та холодно сказав:

— Так і бути, даю вам десять хвилин.

Церемоніймейстер прожогом вибіг геть. У палаці знявся переполох.

— Звідки Матіуш дізнався про війну? — дивувався міністр юстиції.