Читать «У нетрях темнолісу» онлайн - страница 97

— З тобою все гаразд? — запитало обличчя. Живчик ствердно кивнув головою.

— З тобою все гаразд? — запитало обличчя вдруге.

— Так, — відповів Живчик.

Потім запитання прозвучало утретє, і Живчик зрозумів, що голос озивався не з шарфа, а з якогось іншого місця. Звідкись іззовні. Його повіки затремтіли, розплющились. Перед ним манячила величезна фізіономія, зарощена рудими космами. Вигляд у неї був стурбований.

— Тем! — вигукнув Живчик. — Тем Човновод.

— Власною персоною, — притакнув повітряний пірат. — А тепер, коли твоя ласка, скажи мені — з тобою все гаразд?

— Так. Гадаю, так, — відповів Живчик. Він спробував звестися на ліктях. — Принаймні все ціле.

— Як він там? — гукнув Дозорець.

— Живий-здоровий! — крикнув у відповідь Тем.

Живчик лежав на м’якій парусині, покладеній на палубі. Він підвівся і роззирнувся довкола. За винятком Камінного Штурмана, усі скупчились на палубі: Дозорець, Стоуп Рипуча Щелепа, Сліво Спліт, Камбаломорд (прикутий до щогли), Вевека і — найближче до хлопця — капітан Квінтиніус Вергінікс, Захмарний Вовк, Живчиків батько.

Захмарний Вовк нахилився і торкнувся Живчикового шарфа. Хлопець стенувся.

— Спокійно, — мовив капітан тихим голосом. — Ніхто не завдасть тобі ніякого лиха, хлопче. Здається, нам таки не спекатись твоєї присутності.

— Зроду-віку не бачив нічого такого, кепе, — втрутився Тем Човновод. — Гримнув просто з неба, присягаюсь, і акурат на корму. Дивне небо, скажу я вам, і якщо...

— Годі базікати! — сухо перепинив його капітан. — І вертайтеся всі на свої місця, чули — всі. До півночі ми вже повинні бути в Нижньому Місті.

Команда розбіглася по місцях.

— Тебе це не стосується, — півголосом промовив капітан, беручи за руку Живчика, який і собі намірився десь зникнути.

Живчик роззирнувся.

— Ч… чому ви покинули мене? — запитав він. У роті йому пересохло, голос тремтів.

Капітан поглянув хлопцеві у вічі, його обличчя, як маска, не виказувало жодних емоцій.

— Нам не потрібні зайві люди на кораблі, — просто пояснив він. — Крім того, я не думав, що піратське життя — це для тебе, — він помовчав. З усього видно, щось обмірковував.

Живчик стояв, чекаючи, поки капітан озветься знову. Йому було ніяково. Він облизнув сухі губи. Раптом капітан подався вперед, його очі звузились. Живчик здригнувся. Гучне і тепле капітанове дихання чулося вже над самим вухом, баки лоскотали хлопцеві шию.

— Я знаю цю хустину! — зізнався він так, що чути було тільки Живчикові. — Твій шарф. Цю річ зладила Маріс — твоя мати. І я знав, що ти… Після цих усіх років, — голос його урвався. Його нижня губа сіпалася. — Я не мав сили це все пережити. Довелося тікати. Я… Я покинув тебе. Удруге.

Живчик зніяковів. Його обличчя розпашіло.

Капітан поклав руки Живчикові на плечі й зазирнув у вічі.

— Третього разу не буде, — сказав він тихо. — Більше я тебе ні за що не покину, — він обійняв хлопця і міцно пригорнув до себе. — Відтепер наші долі стелитимуться поряд, — прошепотів він настійливо. — Ти і я, Живчику. Ти і я.

Живчик змовчав. Він не міг говорити. На очах бриніли сльози радості, а серце билося так, що, здавалося, от-от вискочить. Він таки віднайшов свого батька!