Читать «У нетрях темнолісу» онлайн - страница 92

Мла то густішала, то знову розступалася.

Дерев тут уже не росло. Не видно було ні кущів, ні чагарників, ні квітчастих лук. Земля у Живчика під ногами була тверда — крізь заболочений ґрунт Темнолісу проступало каміння, ослизле від густої всюдисущої мряки. Живчик ступав просто по його слизькій поверхні. Один хибний крок — і ногу намертво заклинить у тріщині між каменями.

Імла то розступалася, то набігала. То була Крайземля, вузенька смужка кам’янистого ґрунту, що відмежовувала Темноліс від Світокраю. Вдалині простягалися незвідані, незнані терени, ще не позначені на жодній мапі; там плювалися лавою кратери і вирували тумани, і навіть повітряні пірати не зважилися б туди поткнутися з доброї волі.

З пустки починав дути вітер. Він ніс сірчаний сопух, а широкі пасма туману оперізували скелі й обсотували кам’яні виступи. У повітрі стояв плач і стогін навіки занапащених душ. Чи, може, то завивав, здіймаючись догори, легіт-тиховій?

Живчика охопив дрож. Чи не це місце мав на увазі птах помагай-біда, кажучи, що хлопцева доля криється за Темнолісом? Він витер крапельки вологи з обличчя і перестрибнув широку тріщину в скелі, та, стрибаючи, викрутив собі ногу. Скрикнувши з болю, Живчик присів і легенько потер суглоб, де кидався живець. Поступово біль стишувався. Живчик спроквола підвівся і спробував стати на ушкоджену ногу.

— Здається, нічого страшного, — пробурмотів він полегшено. Раптом звідкись із сірчаного туману долетів гук:

— Радий вас чути, паничу Живчику!

Живчик закляк на місці. Це вже аж ніяк не жарти вітру. Це голос. Найсправжнісінький. Ба більше, знайомий.

— Відтоді як ви збилися зі стежки тролів, ви пройшли чимало доріг, — вів далі голос, бадьоро і трохи глузливо. — Так, справді чимало. І я бачив кожен ваш крок.

— Хто… хто ти такий? — затинаючись, поспитав Живчик, нижучи очима розвирований сірий туман. — Чому я тебе не бачу?

— О ні, паничу Живчику, ви бачили мене не раз і не двічі, — улесливо провадив голос. — І тамтого сонного ранку в селищі живолупів, і в липких переходах колонії бражних гоблінів, і в підземній печері мегер… Я був і там. Я завжди був біля вас.

Живчик відчув, як під ним от-от підітнуться ноги. Він був ошелешений, наляканий. Хлопець з усієї сили напружував мозок, намагаючись дібрати глузду в почутих словах. Він уже чув цей спокійний настирливий голос раніше, він більш ніж певен цього. І все ж...

— Невже ви й справді забули, паничу Живчику? — знову озвався голос, і в повітрі засичав здавлений гугнявий смішок.

Живчик упав навколішки. Камінь був холодний і липкий, туман погустішав. Живчик заледве міг побачити випростану перед обличчям руку.

— Чого тобі від мене треба? — прошепотів він.

— Від вас? Мені — від вас? — голос зайшовся хрипким сміхом. — Це вам від мене чогось треба, паничу Живчику. Зрештою то ви мене викликали.

— Я… я… тебе викликав? — пробелькотів Живчик, глухим, кволим голосом кидаючи слова в гущавину туману. — Але як? Коли?