Читать «У нетрях темнолісу» онлайн - страница 89

Якби не отой повітряний пірат — капітан Захмарний Вовк, чоловік, через якого Спелда і Тунтум спровадили Живчика до кузена зі страху, що його силоміць заберуть до команди повітряного судна, якби не він, то Живчик, по-перше, ніколи б не покидав селища тролів. А по-друге, не збочував би ні з якої стежки. А тим паче ніколи б не заблукав.

І тільки тепер хлопець зрозумів ще одне. Він блукав безперестанку, блукав, не тільки після того, як згубив стежку, а й від самого початку, від тої миті, коли пірат залишив його у сповитку під хижею Деревохватів. І ось нарешті виблукав. Три короткі фрази без упину крутились у його голові.

«Я знайшов свою стежку! Я зустрів свою долю! Я знайшов свого батька!»

Живчик заплющив очі. В уяві перед ним зринув образ чар-серця із прутом, який показував угору. Ось де крилося його майбутнє — у небі, поруч із батьком.

Розділ тринадцятий

Темнолесник

Довкола тиша. Потім — якийсь рух. Далі знову тиша. То була тиша, коли все живе і неживе завмирає перед настанням світанку. Живчик перевертався з боку на бік, натягуючи на себе Дозорцеву ковдру. Хлопцеві сни були заповнені небесними кораблями, що борознили темно-голубі небесні простори. Живчик стояв за штурвалом з відкоченим для захисту од вітру коміром. «Чудова плавба», — пробурмотів він крізь сон і всміхнувся.

Ураз на судні зчинився злагоджений рух — як після алярму. Живчик і далі стояв за штурвалом, чітко тримаючись курсу, а вся команда навколо нього вовтузилася з сітями — корабель летів навперейми зграї птахів-сніговиків. На вечерю мали бути запечені птахи-сніговики.

Скрипнув трос і вдарився об щоглу.

— Бери крутіше праворуч, — почувся голос. Живчик зітхнув і повернувся на другий бік.

Після цього запала зовсім інша тиша — жовтожара, мерехтлива і порожниста. Живчик не чув ніяких голосів — тільки свій власний. Замерзла спина, натомість обличчя палило. Він різко розплющив очі.

Спочатку він не міг дібрати, де він і що з ним коїться. Просто перед ним — вогнище. Обгризені кістки та кавалки сала під ногами. Над головою — рясна зелень; пронизуючи її, у повітрі грали промені вранішнього сонця.

Живчик підвівся, сів. І тут йому пригадалися всі події минулої ночі. Гроза. Повітряний корабель. Пошуки літай-каменя. Вечеря з повітряними піратами. Батько, який нарешті віднайшовся. А де ж вони всі тепер?

Вони полетіли без нього! Живчик заячав од болю, почуття втрати і самоти. Сльози ринули по його обличчю, і там, де на нього падало сонце, в них вигравали крихітні блискучі веселки. Вони його покинули! Тяжкі ридання збурили тишу.

— Чому, батьку, чому? — кричав він. — Чому ти покинув мене? Знову!

Його слова розтали в повітрі, а разом з ними й сподівання знайти свою долю за Темнолісом. Хлопець похнюпив голову. Ліс видавався німотнішим, ніж завжди. Ані тобі бухикал-повзунів, ані скигліїв-куармів, ані галасливих пурхайлез. Здавалося, повітряні пірати не просто полетіли, а й прихопили з собою всю лісову живність.

І все ж тиша була не така вже й мертва. Десь щось протягло ревіло, сичало, тріщало, і поки Живчик сидів, обхопивши руками голову, луск наростав. Жар за спиною подужчав. Зловісно настовбурчилася накидка з волорогової шкури. Живчик обернувся назад.