Читать «Балакучий згорток» онлайн - страница 28

— А желе, — запитала Пенелопа, — звідки береться?

— Ох, — зітхнув Папуга, — ви бачили, як слимак залишає за собою слизький слід? Вони роблять так само, тільки після них залишається місячне желе, та й то лише тоді, коли їх попросять.

— Фе, — скривилась Пенелопа. — А навіщо вам так багато желе?

— Воно застигає пластами, — пояснив Папуга, — і стає найціннішим матеріалом. По-перше, воно має здатність бути холодним у спеку і теплим на холоді.

— Що? — перепитав шокований Пітер.

— Я кажу, що коли з нього зробити дім, одяг чи щось таке, — пояснив Папуга, — то в ньому буде тепло в холодну погоду та прохолодно в спекотну.

— Це добре, — замислено мовив Саймон.

— Пласти желе просто збирають і складають у стоси, — вів далі Папуга, — а коли треба, беруть один пласт і щось із нього вигадують.

— Щось вигадують? — перепитала Пенелопа. — Що це має означати?

— Зараз покажу, — сказав Папуга. — Підійдіть-но ближче.

Вони підійшли до телят. Дивні створіння підняли голови і приязно глянули на них. Місячні телята скубали траву і час від часу приємно мукали: «му-у-у-у». Діти помітили ватажка череди. Він був більший за інших, і в нього на шиї висів великий золотий дзвіночок із написом «Ватажок».

— Добридень, — привітався Папуга.

Ватажок втупився в нього і протяжно привітався: «Му-у-у-у-у».

— Не дуже цікаві співрозмовники, — прошепотів Папуга на вухо Пенелопі. — Дуже обмежений словниковий запас.

Ватажок і далі привітно дивився на них.

— А тепер, друже, — продовжив Папуга, — нам треба кілька пластин желе. Якщо тобі не важко.

Ватажок із розумінням кивнув головою, а тоді повернувся до череди і протяжно, мелодійно замукав. Череда відразу стала в коло, голова до хвоста, а ватажок зайняв своє місце в центрі. Коли всі вже були готові, ватажок почав співати, тобто він хитав головою туди-сюди, так щоб дзвоник дзеленчав не в ритм, і вигукував: «Му-му-у, му-у-у, му-у-у». І тоді вся череда заковзала по колу та хором енергійно замукала: «Му-у-му-у-му-у, му-у-му-у-му-у, му-у-му-у-му-у».

Усе це звучало дуже голосно і навіть гнітюче, але діти зауважили, що коли стадо ковзає по колу, то щораз інше місячне теля залишає слід, схожий на нефритово-зелений рідкий клей, а наступне теля розкачує його на тонкі, гладенькі, прозорі листи.

— Добре, добре, вже досить! — закричав Папуга, намагаючись перекричати хорове мукання.

Місячні телята, трохи спантеличені, зупинилися, їхні голоси завмерли, а на траві залишилося зо два десятки пластів, схожих на тонке, крихке зелене скло.

— Ніяк не можуть навчитися рахувати, — роздратовано сказав Папуга. — Ну, нехай, усе одно знадобиться.

Пенелопа підняла одну пластину й побачила, що вона пругка й легка, мов павутина.

— О, воно трохи схоже на пластмасу, — сказала вона.

— Краще за пластмасу, — сказав Папуга. — Бо коли ви придумали з нього все, що треба, і воно вам більше не потрібне, вам досить просто викинути його з голови, щоб воно зникло без сліду і нічим не могло зіпсувати пейзаж.

— Що значить «викинути з голови»? — перепитав Пітер.