Читать «Балакучий згорток» онлайн - страница 23

Однак невдовзі Корковий Ліс порідшав, а далі й зовсім зник, і вони потрапили в іншу, пустельну місцевість із теракотово-червоними скелями, які діти помітили ще раніше. Тут, у розколинах й ущелинах скель, росли кумедні кактуси найчудернацькіших кольорів і форм.

— Ще трішки, — сказав Папуга, — і ми будемо в Долині Феніксів. Сподіваюся, у нас знайдеться щось, під чим би можна було сховатись.

— Сховатись? — перепитала Пенелопа. — Що значить сховатись? Від чого б це ми мали ховатися?

— Ну, фенікси загалом досить-таки миролюбні, — сказав Папуга, — але там кругом літає їхній попіл.

— Попіл! — сказав Пітер. — Тільки не кажи, що тут ще хтось, крім василісків, дихає вогнем.

— Ні-ні-ні, — заперечив Папуга. — Не скажу. Це тільки фенікси, бідолашні створіння…. Ви ж знаєте, фенікси живуть в середньому по п’ятсот років, а тоді повертаються до свого гнізда, вмощуються там і раптом згоряють у полум’ї разом із гніздом, перетворюючись на попіл, а з попелу постає новий фенікс. А оскільки таким чином вони самі контролюють свою чисельність, то Г. Г. вирішив, що заради уникнення проблем із лісовими пожежами найпростіше буде виділити в їхнє повне розпорядження окрему долину, і власне, попри цю долину ми маємо пропливти. Запевняю вас, це буде яскраве видовище, але, як я й казав, у повітрі там літатиме повно гару й попелу. Нам треба бути дуже уважними.

Річка плинула все далі й далі, Пітер і Саймон веслували повільно та впевнено, скелясті береги обабіч дедалі вищали, а течія — швидшала.

— Уже недалечко, — сказав Папуга. — Вже зовсім недалечко. До речі, може, в когось є яка хустина чи щось таке?

— Хустина? Є, — сказала Пенелопа. — У мене є хустина.

— Добре, то зав’яжи її собі на голову, — порадив Папуга. — Про всяк випадок. Ми ж не хочемо, щоб твоє чудове волосся обгоріло.

Аж раптом, ледь вони встигли приготуватися, річка повужчала, течія пошвидшала, а береги стали ще крутіші.

— Попереду пороги! — загорлав Папуга.

І справді, червоні скелі стирчали, ніби ікла, а золотава вода бризкала, пінилась і вирувала навколо них. Пітер і Саймон старанно маневрували, намагаючись провести човен через пороги так, щоб не потрапити у вир, але зрештою їм це вдалося, і невдовзі вони вже знову пливли спокійною течією, а річка широко розлилась між високими кручами.

— Неймовірно! — сказав Пітер, витираючи чоло. — Я й не думав, що ми впораємося.

— Слава Богу, все скінчилося, — зітхнув Саймон.

— Скінчилось? — посміхнувся Папуга. — Це були тільки перші пороги. Далі, коли ми вже пропливем повз долину, будуть ще одні.