Читать «Адвокат із Личаківської» онлайн - страница 13

– І я не можу пересісти?

Візник похитав головою.

– Ніхто поперед мене з місця не рушить. То як, до «Жоржа»? Чи краще інший готель, такої ж кляси, бо в «Жоржі» нині незатишно. Щось там добудовують.

У животі Кошового зрадницьки забурчало.

– Бачу, ти тут усе знаєш, – почав здалеку. – Насправді просто зараз готель мені не потрібен. Приїхав у гості до давнього приятеля. Живе він на вулиці Личаківській, то далеко звідси?

– Не аж так. Думаю собі, вам, пане, Нижній Личаків треба.

– Є різниця?

– І то велика. Нижній – то поважні люди живуть, там зараз багато прибуткових будинків для забезпечених осіб. Верхній – то щось зовсім особливе. Батяр на батярі, ще й батяром поганяє. Це ж треба, послав Бог сусідство шановному панству.

– Ти вже не раз їх згадуєш. Хто такі? Розбійники, бандити, крадії?

– Та де! Як зустрінете батяра – не кажіть йому такого. Інакше ворог на все життя. Бешкетники, авантюрники, так у нас говорять. Ну, найбільший злочин, на який здатні, – гаманця потягнути в роззяви. Чи годинник золотий. Або файні шкіряні рукавички. Зі справжніми злодіями та страшнішими головорізами, котрих на Клепарові повно, личаківські батяри не дружать. Тільки шановному панству від того не легше. Батяр… що вам казати, батяр він і є батяр. Самі побачите. То на Личаківську вам? Номер який, знаєте?

– Дев’ятий. – Адресу, вказану в листі, Кошовий завчив напам’ять. – Тільки треба перед тим ще одну справу зробити, пане Гнатишин.

– О! Раз пасажири панькаються – то є щось важливе. Кажіть уже. Без криміналу?

– Без, – заспокоїв його Клим. – У кожному разі, я так думаю, що нема. Справа така – грошей не маю.

Візник присвиснув, знову підбив капелюха пальцем догори.

– Тю! А чого ж ви сідаєте їхати, коли нічим платити? Пішки прогуляйтеся, прошу пана! Погода ач яка файна.

– Ти не зовсім вірно зрозумів, – кахикнув Кошовий. – Платити є чим. Ображений не будеш. Хотів сказати, не маю корон. Зате сто рублів є, катеринка, ось.

Задля наочності, на підтвердження своїх слів, Клим витягнув із кишені худюче портмоне, звідти вивудив і показав своє багатство – банкноту з портретом імператриці Катерини Другої, на яку дивився античний воїн із мечем у правиці, віддано приклавши ліву руку до серця.

– У нас такі не ходять.

– Знаю. Корон та крейцерів тутешніх не роздобув. Поміняти треба. Може, відвезеш до найближчого банку? Там і розрахуємося.

Візник почухав потилицю.

– Якщо так… Можна й до банку, коли хочете. Проте, як на мене, вам ліпше на Нижні Вали.

– Це куди? Далеко?

– У Львові все недалеко. Міняли там збираються, на бульварі. «Чорна біржа», знаєте.

– Там варто вважати?

– Та де! Навпаки, з ними простіше домовитися. Не треба показувати документи. І зміняють так, як найкраще. За вигіднішим курсом, аніж банк дає.